В якості висновку до цього розділу слід зазначити наступне.

1. Батьки зобов’язані утримувати своїх неповнолітніх дітей, а а також повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги, якщо вони можуть таку матеріальну допомогу надавати. При цьому факт пзбавлення батьківських прав на цей обовязок ніяк не впливає.

2. Повнолітні діти зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Проте не виникає обов’язок утримувати матір, батька у дітйе, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав.

3. У статті 181 СК України визначені способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину, а саме:

- за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі;

- за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі.

4. Оновленим у СК України є судовий порядок визначення розміру аліментів у частці від заробітку (доходу) матері (батька). СК України не встановлює конкретного розміру такої частки, а визначає обставини, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів, серед яких: стан здоров'я та матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

5. Слід зупинитися на нормах ст.189 СК, якою передбачена можливість батьків укласти між собою договір про сплату аліментів на дитину. Умови договору щодо розміру аліментів або порядку його вираховування, порядку їх сплати визначаються сторонами вільно. Єдина вимога СК до таких умов – вони не можуть порушувати права дитини, що встановлюються СК.

6. У тих випадках, коли дитина протягом певного строку виховується у осіб, які не є її родичами, але добровільно утримують і виховують її, а потім відмовляються від подальшого виховання і утримання, то за певних обставин суд може зобов'язати таких осіб утримувати дитину. Вказане положення на нашу думку не відповідає вимогам сьогодення, адже особа, яка з моральних міркувань вирішила допомогти чужій дитині (надала їй харчування, одяг, місце для проживання) може відмовитись від благого наміру передбачаючи, що через це вона може бути примушена піклуватися про таку дитину до досягнення нею повноліття.

7. Чинне законодавство передбачає і обов'язок вихованців утримувати своїх фактичних вихователів, якщо дитина до досягнення повноліття проживала з родичами або іншими особами однією сім'єю, не менш як п'ять років, за умови, що вона може надавати матеріальну допомогу, а у особи, яка цієї допомоги потребує, немає родичів або вони з поважних причин не можуть надавати матеріальну допомогу.

РОЗДІЛ 4. ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ СТЯГНЕННЯ АЛІМЕНТІВ

4.1. Порядок сплати аліментів

Щодо порядку сплати аліментів, то СК України встановлює такі способи:

- особиста сплата платником аліментів;

- сплата аліментів за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії;

- примусове стягнення виконавчою службою за виконавчим написом нотаріуса.

Особливу увагу слід приділити порядку відрахування аліментів на дитину за місцем роботи (місцем виплати пенсії, стипендії). Керівники відділу кадрів сприймають новели, які введені з приводу вказаного способу сплати аліментів, як головний біль, що підсилюється відсутністю практики.

Що ж нового з’явилося, що так турбує керівників?

Отже, якщо раніше був відомий тільки один спосіб стягнення аліментів за місцем роботи – за рішенням суду, то зараз з’являється й інша можливість.

Так, ст. СК України передбачає, що платник може подати заяву за місцем роботи про відрахування аліментів на дитину з його заробітної плати в розмірі й на строк, які визначені в цій заяві [7, ст.187].

Та головне тут не сплутати цю заяву з письмовим договором про сплату аліментів. У першому випадку, якщо такі відрахування не здійснюватимуться, жодних юридичних наслідків не настане, принаймні, вони не передбачені законом.

У другому, виходячи з правової сили договору, передбачається стягнення аліментів державною виконавчою службою на підставі виконавчого напису нотаріуса.

В багатьох кадровиків виникає запитання: а чи можна взагалі відмовитись від прийняття такої заяви працівника? В даному випадку можна дійти висновку, що оскільки сімейне законодавство не передбачає відповідальності в разі відмови підприємства прийняти таку заяву і здійснювати відповідні відрахування, то можна презюмувати, що відмова від прийняття заяви не буде неправомірною [54].

Недоліком законодавства щодо порядку застосування заяви платника аліментів є відсутність вказівки на форму такої заяви (проста письмова чи нотаріально завірена). Звичайно, можна звернутися до загальних правил укладення правочинів, що передбачені Цивільним кодексом України, та все ж таки варто наслідувати практику деяких керівників підприємства, які щоб “перестрахувати” себе, просять при поданні такої заяви посвідчити підпис заявника нотаріально. Можливо, це здається абсурдним, та в принципі в їх діях є певна логіка [53, с.20 ].

Цікавою є також ст. СК України, що регулює порядок визначення заборгованості за аліментами, присудженими в частці від заробітку (доходу).

Така заборгованість визначається, виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення. У випадку, якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості, але працює на час визначення її розміру, заборгованість визначається із заробітку (доходу), який він одержує. Якщо платник аліментів не працював на час виникнення заборгованості й не працює на час визначення її розміру, вона обчислюється виходячи із середньої заробітної плати працівника відповідної кваліфікації або некваліфікованого працівника для даної місцевості.

Останній спосіб є найскладнішим, оскільки потребує отримання додаткових відомостей про величину