Справедливість судового рішення неможлива без реалізації права заінтересованої особи на його перевірку іншим складом суду. Причому таким складом суду, який є колегіальним, незалежним від суду, що постановляв оскаржуване рішення, та який без відправлення справи в той же суд може сам скасувати попереднє рішення і, дослідивши необхідні обставини вини, постановити своє, остаточне. Такий порядок перевірки судових рішень прийнято називати апеляційним. Через свою надійність він притаманний більшості країн світу [45, с.12].

Становлення інституту апеляції на території України пройшло наступні етапи:

1. Закріплення апеляційного порядку оскарження судових „декретів” – постанов у Литовському статуті 1588 року, який був провідним джерелом права протягом декількох століть [66; с.207]. З 1581 року діяв Головний литовський трибунал як основна апеляційна інстанція у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемантійському (офіційні назва держави), в яке входили землі України .

2. Вперше в українському законодавстві інститут апеляції найбільш детально був врегульований в “Правах за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.), де апеляція визначалась як “правильне відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли одна якась з них вважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді ”. “Права за якими судиться малоросійський народ” визначили підстави, строки і порядок подання апеляції, порядок її розгляду та вирішення.

3. Подальший розвиток інституту апеляції в Україні тісно пов’язаний з впровадженням на її землях законодавства Російської імперії. А саме, з Судовою реформою 1864 року, що передбачала створення змішаної форми кримінального процесу. Апеляційне провадження було обов’язковою стадією кримінального процесу для перегляду рішень всіх ланок судової системи (крім Правлячого Сенату), що не вступили в законну силу. Суди розглядали кримінальні справи за апеляційними скаргами і протестами колегіально. Завдання апеляційного розгляду полягало в тому, щоб надати сторонам новим розглядом справи додаткову гарантію справедливості судового вироку [55, с.32].

4. Сучасний етап 2001 рік і до цього часу (становлення інституту апеляції за діючим КПК і його розробка в проекті).

З питанням поняття апеляції тісно пов’язане розуміння форм апеляційного оскарження, що має значення при практичному застосуванні норм, по оскарженню рішень суду першої інстанції.

Форма як філософська категорія визначається як спосіб вираження і існування змісту [35, с. 116]. Форму апеляційного оскарження можна визначити як зовнішній вираз побудови ходу судового розгляду.

Аналіз глави 30 КПК України дозволяє виділити дві форми апеляції: повну і неповну (скорочену), якщо за критерій поділу обрати необхідність проведення судового слідства. При цьому повну форму апеляції можна визначити як форму апеляційного оскарження з проведенням судового слідства, а неповну форму апеляції можна визначити як форму апеляційного оскарження без проведення судового слідства.

Кожна з визначених форм має свої особливості:*

При неповній формі апеляції перегляд рішення суду першої інстанції здійснюється переважно на основі доказів, які були представлені сторонами в суд першої інстанції. Протокол судового засідання в цьому випадку не ведеться. Тобто суд апеляційної інстанції, по суті, здійснює перевірку рішення суду першої інстанції.*

При повній формі апеляційного перегляду сторонам надається право подавати до суду додаткові матеріали (докази) для встановлення фактів, які не були предметом дослідження в суді першої інстанції. При повній формі ведеться протокол судового засідання. Отже, у випадку повної форми апеляційного перегляду суд апеляційної інстанції розглядає справу заново, і при постановленні рішення не обмежується доказами встановленими судом першої інстанції.

До позитивних ознак неповної форми належить значна економія коштів і спрощений порядок судового розгляду. Проте в такому випадку суд обмежується в основному доказами, дослідженими в суді першої інстанції. Відсутній основний документ, в якому відображається весь хід судового розгляду та позиції сторін, на який може посилатися адвокат при подальшому оскарженні, – протокол судового засідання. Також при скороченій формі апеляційного оскарження, згідно зі ст. 318 КПК України, що встановлює порядок судових дебатів, учасникам судового розгляду забороняється посилатися на докази, не досліджені в судовому засіданні. Якщо ж виходити зі змісту глави 30 Кримінально-процесуального кодексу, то при скороченій формі оскарження дослідження фактичних обставин справи обмежується лише допитом підсудного. Тому зі змісту ст. 318 КПК України випливає, що в судових дебатах сторони можуть посилатися лише на показання підсудного. Тому, таке положення суперечить самій суті проведення судових дебатів. Отже, при проведенні судових дебатів необхідно виходити з того, що сторони мають право давати власну інтерпретацію всім зібраним в справі доказам, незалежно від проведення судового слідства судом апеляційної інстанції [3, с.140].

При повній же формі дослідження доказів судом проводиться більш всесторонньо, що пов’язано з проведенням судового слідства. В цьому випадку думка апеляційного суду формується відносно самостійно і не залежить від думки суду першої інстанції (в такій мірі, як це має місце при неповній формі).

Практичне значення виділення форм апеляційного оскарження полягає в тому, що вони певним чином впливають на перелік повноважень апеляційної інстанції.

При неповній формі суд апеляційної інстанції може повністю або частково скасувати вирок суду першої інстанції і постановити нове рішення, а також в окремих випадках направити справу на новий судовий розгляд.

Повна форма апеляційного оскарження передбачає право апеляційного суду скасувати рішення суду першої інстанції і постановити нове.

Апеляційний порядок перегляду кримінальних