Ревізійним порядком називається розгляд справи, що поступила за касаційною скаргою (протестом) поза межами доводів касаційної скарги. Процесуальне значення ревізійного перегляду проявляється в наступному, це:

а) найбільш повне здійснення нагляду за діяльністю судів першої інстанції, що було б важко здійснити, якщо б межі касаційного оскарження обмежувались доводами касаційної скарги;

б) дійсний реальний (а не тільки формальний) захист сторін від можливих порушень їх прав в суді першої інстанції: обмеження касаційного розгляду доводами касаційної скарги означало б, що в несприятливому становищі знаходилися б громадяни, що не змогли належним чином скласти і обґрунтувати скаргу.

Тобто касаційна інстанція не зв’язана доводами скарги чи протесту. Вона зобов’язана перевірити всю справу в повному об’ємі, по відношенню до всіх засуджених, в тому числі і тих, які скарги не подавали і по відношенню до яких не подані касаційний протест чи скарга потерпілого [57, с.5].

Забезпечення прав сторін в касаційному провадженні. Сторони можуть брати участь в засіданні касаційної інстанції, надавати обґрунтування своєї скарги чи опротестування скарги іншої сторони.

Сторони можуть подавати в касаційну інстанцію письмові матеріали в підтвердження доводів касаційної скарги, і касаційна інстанція перевіряє правильність вироку як основі матеріалів, що є в справі, так і матеріалів, поданих сторонами.

Перелічені принципи в достатній мірі характеризують інститут радянської касації, його позитивні і негативні риси.

Викладене дозволяє зробити висновок, що в радянський час існував особливий тип касації, що не мав аналогів у світі, який поєднував в собі розгляд справи не тільки з питань права, але й факту.

Незважаючи на те, що свого часу процесуалісти називали інститут радянської касації найбільш демократичним з точки зору перегляду рішень і захисту прав сторін, вона мала ряд недоліків, що і призвело до заміни її в 2001 році інститутом апеляційного оскарження.

Зокрема ці недоліки стосувалися того, що:

- касаційна інстанція не може вирішити справу по суті;

- вона не вправі встановлювати факти, що не встановлені чи відкинуті судом першої інстанції;

- не веде судового слідства, не допитує підсудного і свідків і, отже, позбавлена можливості перевірки і оцінки доказів за принципами усності і безпосередності, як це може зробити суд першої інстанції;

- обмежує свою діяльність наявними у справі доказами і додатково поданими матеріалами (а не доказами, оскільки не визначає процесуального значення таких матеріалів);

- може передати справу на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд (це є невиправданим з фінансового боку), що є суттєвим порушенням принципів рівноправності та змагальності сторін, а також принципу незалежності суду і т.д.

Всі перечисленні та багато інших недоліків касації і призвели до введення Законами України від 21 червня і 12 липня 2001 року „Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України” інституту апеляційного оскарження. Інститут апеляції є додатковою гарантією дотримання прав людини і уникнення судової помилки.

Дане твердження характеризують і наступні риси апеляції:

- апеляція – це самостійна стадія кримінального процесу, що передує касаційному перегляду судових рішень;

- апеляційна інстанція розглядає справу по суті, що тягне за собою можливість винесення нею нового рішення, що повністю чи частково змінює вирок суду першої інстанції;

- апеляція поєднує в собі розгляд справи по суті і касаційне провадження (оскільки є переглядом рішень місцевих судів);

- апеляція подається на вирок, постанову, ухвалу суду першої інстанції, які ще не набрали законної сили;

- кримінальна справа передається на розгляд до вищестоящого суду;

- подача апеляції обґрунтовується апелянтом підставами до скасування чи зміни судового рішення;

- розглядаючи справу, апеляційний суд перевіряє юридичну і фактичну сторони справи в тому ж обсязі, що і суд першої інстанції;

- виконання рішення, винесеного судом першої інстанції і оскарженого в апеляційний суд, зупиняється;

- повноваження апеляційного суду при розгляді справи обмежені межами апеляції і предметом рішення суду першої інстанції;

- нові вимоги, які не подавалися в суді першої інстанції, не можуть бути заявлені в апеляційному провадженні;

- при необхідності апеляційний суд проводить слідство в повному обсязі і може винести вирок.

Як бачимо позитивність введеного інституту проявляється в тому, що суд апеляційної інстанції вправі постановити свій вирок, відмінивши чи змінивши при цьому вирок суд першої інстанції, він вправі провести судове слідство з питань що піднімаються в скарзі чи протесті, а також в тому, що скарга чи протест подаються на рішення які не набрали законної сили, що надає правосуддю більш ефективний характер.

На даний час в Україні існує два види перегляду рішень суду першої інстанції – апеляція і касація, відмінність між якими проявляється в наступних аспектах:

1) апеляція подається на рішення, що не набрали законної сили, а касація – на ті, що набрали законної сили;

2) апеляційна інстанція переглядає рішення з питань факту та права, касаційна – з питань права.

Ці два аспекти тісно між собою пов’язані, і при цьому другий автоматично випливає з першого, адже одночасне дослідження фактичних обставин, доказів та ще й прийняття нових доказів разом з оцінкою правильності застосування норм матеріального і процесуального права можливе лише тоді, коли рішення не набрало законної сили і не почалось його виконання. І, головним чином, це пов’язано саме з можливістю дослідження нових доказів.

Це забезпечує виконання головного завдання апеляції – дати новим судовим розглядом