Перед адвокатом стоїть багато умов, дотримання яких є обов’язковим для апеляційного оскарження адвокатом вироку суду першої інстанції. Їх можна поділити на три групи:

1) порушення прав засудженого;

2) умови, які передбачені Кримінально-процесуальним кодексом України (рішення, на які подається апеляція; строки апеляційного оскарження);

3) узгодження правових позицій з підзахисним.

Практика адвокатської роботи виробила ряд загальних умов, основною з яких є та, що для подання апелянтом скарги необхідне порушення судом першої інстанції інтересів саме того суб’єкта, що оскаржує, чи особи, яку він представляє для того, щоб суд вищестоящої інстанції поновив права скаржника. Тому, по суті, неможлива апеляція на ті порушення закону, які, хоча формально і мали місце в суді першої інстанції, проте не порушили законних інтересів суб’єкта оскарження [39, с.42].

Наступною умовою, на яку повинен зважати адвокат при оскарженні вироку суду першої інстанції, є визначення кола судових рішень, на які може бути подана апеляція.

Згідно ст. 347 Кримінально-процесуального кодексу України апеляція може бути подана:

1) на вироки, які не набрали законної сили, ухвалені місцевими судами;

2) на постанови про застосування чи незастосування примусових заходів виховного і медичного характеру, ухвалені місцевими судами;

3) на ухвали (постанови), ухвалені місцевими судами, про закриття справи, або направлення справи на додаткове розслідування;

4) на окремі ухвали (постанови), ухвалені місцевим судом;

5) на інші постанови місцевих судів у випадках передбачених Кримінально-процесуальним кодексом України.

Як правильно вказує В.Т. Маляренко, у зв’язку з відсутністю відповідної системи важко відповісти, які саме постанови місцевих судів, про які йдеться в п. 3 ч. 2 ст. 347 Кримінально-процесуального кодексу, і в яких випадках можуть бити перевірені в апеляційному порядку [46, с. 43]. Тому він наводить перелік таких постанов, до яких відносить: 1) про відмову в застосуванні заходів безпеки або про їх скасування (ст. 52-5 КПК), 2) про надання дозволу на проведення окремих оперативно-розшукових заходів (ст. 97 КПК), 3) про відмову в порушенні кримінальної справи (ст. 99-1 КПК), 4) про законність чи незаконність затримання особи (ст. 106 КПК), 5) про взяття особи під варту або відмову в цьому (ст. 165-2 КПК), 6) про продовження строку тримання під вартою чи про відмову у цьому (ст. 165-3 КПК), 7) про відмову в проведенні обшуку (ст. 177 КПК), 8) про направлення обвинуваченого на стаціонарну судово-медичну чи судово-психіатричну експертизу, або відмову в такому направленні (ст. 205 КПК), 9) за скаргою на постанову органу дізнання, слідчого та прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи (ст. 236-2 КПК), 10) за скаргою на постанову органів дізнання, слідчого та прокурора про закриття справи (ст. 236-6 КПК), 11) у справах приватного обвинувачення про відмову в порушенні кримінальної справи (ст. 251 КПК), 12) про залишення апеляції без розгляду у зв’язку з порушенням вимог ст. 350 КПК (ст. 352 КПК), 13) про залишення апеляції без розгляду за пропуском строку оскарження (ст. 353 КПК), 14) про відмову у відновленні строку на апеляційне оскарження чи про відновлення такого строку (ст. 353 КПК) , 15) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміну невідбутої частини покарання більш м’яким (ст. 407 КПК), 16) з питань звільнення від покарання за хворобою (ст. 408 КПК) [46. с. 39].

Стосовно оскарження деяких постанов в законодавстві встановлено обмеження, а саме не можуть бути оскаржені постанови: 1) про усунення захисника від участі у справі (ст. 611 КПК), 2) про провадження обшуку (ст. 177 КПК), 3) про накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв’язку (ст. 187 КПК), 4) про огляд житла чи іншого володіння особи (ст. 190 КПК), 5) про призначення справи до судового розгляду (ст. 245 КПК), 6) про зупинення справи чи направлення її за підсудністю (ст. 249 КПК), 7) про повернення справи прокуророві (ст. 2491 КПК), 8) про залишення апеляції без руху (ст. 352 КПК).

Важливою умовою на яку повинен зважати захисник, є дотримання строків на апеляційне оскарження. Оскільки у Кримінально-процесуальному кодексі України застосовано не однаковий підхід до строків подання апеляції. Апеляційні скарги на рішення місцевих судів подаються: 1) протягом трьох діб з дня їх винесення у випадках, передбачених ст. ст. 52-5, 165-2, 165-3, 177, 205 КПК, 2) протягом семи діб з дня їх винесення у випадках, передбачених ст. ст. 106, 236-2, 236-6, 246, 248, 251, 276, 281, 282, 407, 408, 408-2, 408-3, 410, 411-1, 414, 414-1 КПК, 3) протягом семи діб з дня одержання копії постанови у випадку передбаченому ст. 99-1 КПК, 4) обвинувальні і виправдувальні вироки можуть бути оскаржені протягом п’ятнадцяти діб з моменту їх проголошення, а засуджений, який перебуває під вартою може оскаржити вирок протягом п’ятнадцяти діб з моменту вручення йому його копії, 5) окремі ухвали (постанови) можуть бути оскаржені протягом п’ятнадцяти діб з моменту їх проголошення [35, с. 253].

Як вказує В.Т.Маляренко, такий різнобій в строках створює труднощі у судовій практиці [35, с. 253]. Тому варто було б встановити загальний строк для апеляційного оскарження, що дисциплінувало б учасників процесу та усунуло труднощі в правозастосовчій практиці, або внести до Кримінально-процесуального кодексу України окрему статтю, що визначала б всі строки апеляційного оскарження.

Після того як захисник впевнився, що строки апеляційного оскарження дотримано, а рішення підлягає оскарженню, виникає питання узгодження позиції щодо оскарження з підзахисним. А саме, чи зобов’язаний захисник оскаржувати