Банківські установи в Україні створюються виключно в формі від-критого акціонерного товариства або кооперативного банку, хоча до недавнього, була можливість також створювати банки в такій органі-заційно-правовій формі як товариство з обмеженою відповідаль-ністю.

Специфіка будь-якої сфери послуг, як правило, передбачає за-провадження окремих норм публічного права, для того, щоб забез-печити нагляд, контроль, недопущення недобросовісної конкурен-ції, своєчасне стягнення податків тощо. Проте осіб, що здійснюють свою діяльність у відповідній сфері не розглядають як суб'єктів пуб-лічного права.

Особливість фінансових послуг за участю банку полягає у тому, що в межах даної сфери відбувається постійний перерозподіл досить значних грошових коштів. У зв'язку з цим постає питання щодо спів-відношення приватних та публічних інтересів суб'єктів відповідних відносин.

Успішність реалізації публічних інтересів значною мірою зале-жить від того, наскільки в них враховано найтиповіші приватні інте-реси.

Вплив норм публічного права на діяльність банку зумовлений потребою мінімізувати ризики втрати активів як клієнтів банку, так і самого банку, що, у свою чергу, впливає на стабільність банківської системи та економічні показники країни в цілому. У зв'язку з цим до банку як складової банківської системи намагаються запроваджувати публічні норми і визначати їхню пріоритетність перед цивільними нормами. На нашу думку, такий підхід є хибним, оскільки пріоритетними є суспільні відносини банку не з НБУ, або іншими контрольно-наглядовими органами, а майнові відносини з клієнтом. Зумовлені необхідністю досягнення певного економічного результату відносини банк – клієнт є первинними. Норми та суб'єкти публічного права виконують лише допоміжні функції, спрямовані на забезпечення на-лежного здійснення цивільних відносин зазначених учасників.

Як справедливо зазначає О. Ломідзе, суб'єктивні цивільні права на-даються суб'єктам (а суб'єктивні цивільні обов'язки покладаються на суб'єктів) в силу різних юридичних фактів, у тому числі правочинів.

Юридична особа публічного права або приватного права завжди має у своєму арсеналі як обов'язки так і права, що складають зміст її правосуб'єктності. Разом з тим, банк не має правомочностей якими наділені суб'єкти публічного права, наприклад, Національний банк України або податковий орган. Банк, як правило, є зобов'язаною осо-бою у відносинах з даними суб'єктами. Тому банк слід розглядати ли-ше як суб'єкт цивільного права і наділяти його статусом суб'єкта публічного права не має підстав. Так, А. Селіванов зазначає, що ство-рення кооперативного банку пов'язано з формуванням статутного капіталу, як правило, товаровиробниками на дольових засадах (паях) для задоволення взаємних потреб у кредитних та інших банківських послугах. Кооперативний банк являє фінансово-організаційний центр кооперативних кредитних установ, які об'єднані за галузевими або те-риторіальними ознаками. Учасники (пайовики) кооперативного банку мають рівні права і несуть субсидіарну відповідальність за зобов'язан-нями банку у розмірах майнових пайових внесків та порядку, встанов-лених статутом кооперативного банку і законом.

Поділ банківських установ залежно від суб'єктного складу осіб, що їх утворюють, має свою дуалістичну природу. Досліджуючи ко-дифікацію російського права з 1826 р. С. Пахман зазначає, що окремі кредитні установи належать до державних. Під приватними кредитни-ми установами розуміють ті установи, які створюють громадські організації, приватні особи та товариства, і затверджує уряд. До них належать: міські громадські банки, міські ощадні каси, кредитно-ощадні каси тощо.

Критерієм для поділу юридичних осіб приватного права також є функціональний аспект. Наприклад, банки, які за своїм статусом визнаються юридичними особами приватного права, можуть функціону-вати як спеціалізовані або як універсальні. Спеціалізацію банків визначають за певними напрямами професійної діяльності: ощадна справа; проведення інвестиційних проектів; іпотечне кредитування; обслуговування клірингових операцій.

Подібна спеціалізація банків існувала у XIX ст. Г. Шершеневич зазнає, що банки розрізняли за родом основних операцій: облікові, депозитні, емісійні, іпотечні, ломбардні. Проте він зазначав, що не слід перебільшувати значення цього поділу. Фактично жоден з банків не обмежував свою діяльність певною операцією. Це не можливо, тому що вибраній операції має відповідати інша, яка б урівнювала кредит, що надається з кредитом, який отримується.

Тенденція до універсалізації банків щодо їхньої діяльності зали-шається невирішеною і до нашого часу. Вона зумовлена тим, що еко-номічний результат від діяльності банку досягається за умови вдалого залучення грошових коштів та їхнього ефективного розміщення, а це пе-редбачає застосування як активних так і пасивних банківських операцій.

Банки разом із кредитними спілками, ломбардами, лізинговими компаніями, довірчими товариствами, страховими компаніями, уста-новами накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційними фондами та компаніями тощо належать до групи фінансових уста-нов – юридичних осіб, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

Відповідно до чинного законодавства банк — юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від сво-го імені на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Закріплення на законодавчому рівні за банком статусу юридичної особи, дає змогу за-стосування загальних норм цивільного законодавства про юридичні особи.

Ознаки, що містяться у цьому визначенні, характеризують банк як суб'єкт, що може здійснювати певного роду підприємницьку діяль-ності, за умови спеціального дозволу. Проте в сучасних умовах, з проведенням реформи цивільного законодавства, такий підхід є дещо звужений.

Із прийняттям нового ЦК України розуміння повноважень банку як юридичної особи дещо змінюються. Н. Кузнєцова зазначає, що тен-денції розвитку сучасного цивільного