Банк – це юридична особа, що з моменту запису до Єдиного держав-ного реєстру юридичних осіб набуває цивільної правоздатності та дієздатності та має право надавати окремі фінансові послуги, а за умови отримання ліцензії Національного банку України здійснювати опе-рації щодо залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

2.1. Кредит: поняття та сутність

Кредит (від лат. сreditum – позика, борг; сredо – вірю) є однією з найскладніших економічних категорій. Кредитні операції – це відношення між кредитором і дебітором (позичальником) із приводу наданих (одержання) у тимчасове користування коштів, їхнього повернення й оплати. Передумовою історичного генезису кредиту було майнове розшарування суспільства в період розкладу первіснообщинного ладу. Але характеру об'єктивної необхідності він набув лише за умов становлення і розвитку товарно-грошових відносин. Ця необхідність була зумовлена особливими взаємовідносинами між товаровиробниками: коли продавцю потрібно було продавати товар, а в покупця не було грошей, щоб його купити (тому що він ще не виготовив або не продав свій), виникала потреба у передачі продавцем покупцеві товару з відстрочкою платежу, в кредит. Ще більше, аніж функціонуючим виробникам, кредит був необхідним тим, хто тільки прагнув організувати виробництво, але не мав для цього власних коштів [33, С. 29-34].

Дослідник О. Євтух вважає, що необхідність кредиту викликана існуванням товарно-грошових відносин. Його передумовою є наявність поточних або майбутніх прибутків у позичальника, а конкретними причинами, що обумовлюють необхідність кредиту – коливання потреби в коштах та джерелах їх формування, як у юридичних, так і фізичних осіб [35, С. 44-45].

Економічні відносини між сторонами кредитної угоди виникають під час одержання позики, користування нею та її повернення. В цих відносинах завжди беруть участь не менш ніж дві сторони: кредитор – сторона, яка надає у грошовій чи натуральній формі кредит і позичальник – сторона, що зацікавлена в одержані позики для досягнення своєї певної мети. Ці сторони називаються суб’єктами кредитної угоди, а ті грошові чи матеріальні цінності, затрати чи проекти, відносно яких укладається угода позики, – є об’єктом кредиту [35, С. 44-45].

Вчені-економісти В. Ольшанський, М. Олексієнко вивчаючи природу кредитних відносин, зазначають, що рушійним мотивом кредитних відносин є отримання додаткового прибутку (доходу) кожним із суб’єктів кредитних відносин: кредитор отримує його у формі відсотка на кошти, надані у позику, а боржник – у вигляді прибутку на позичені кошти, використані у підприємницькій діяльності, чи на розширення свого власного споживання Завдяки цьому кредит справляє важливий стимулюючий вплив на поведінку економічних суб’єктів. Але об’єктивної необхідності кредиту, а також його стимулюючих мотивів недостатньо для повноцінної реалізації кредитних відносин. Для цього необхідні також певні економіко-правові умови [59, С. 25-35].

Сама природа кредитної угоди, яка ґрунтується на тимчасовому запозичені чужої власності, зумовлює необхідність матеріальної відповідальності її учасників за виконання взятих на себе зобов’язань. Це можливо у випадку, коли кругооборот коштів господарюючих суб’єктів відокремлений від кругообороту коштів суспільства і організації, які вступають в кредитні відносини і повинні бути власниками наявного у них майна або (якщо це державні підприємства і організації) мати право володіння і користування майном. Таким чином, учасники кредитної угоди повинні бути юридично самостійними особами і функціонувати на засадах господарського або комерційного розрахунку. Фізичні особи можуть стати суб’єктами кредитних відносин, якщо вони дієздатні в правовому відношенні і мають стабільні гарантовані джерела доходів [59, С. 25-35].

Другою обов’язковою умовою реалізації кредитних відносин є збіг економічних інтересів кредитора і позичальника. Вирішальне значення при цьому має узгодження конкретних параметрів позики: її забезпечення, строку кредитування, величини проценту тощо, а також наявності альтернативних варіантів фінансування і розширення коштів. Особливого значення ця умова набула при переході до ринку [59, С. 25-35].

Основними суб’єктами кредитної угоди виступають держава, банківські установи, підприємства і організації різних форм власності та громадяни [57, С. 56].

За суб'єктами кредитної угоди та їх комбінацією можна виділити низку основних типів кредитних відносин:

1. Найпоширенішими є кредитні відносини між банками, з одного боку, та підприємствами, господарськими організаціями і товариствами – з іншого. Саме такі відносини найкраще відповідають умовам розвинутих товарно-грошових відносин, що мають місце в ринковій економіці. Але навіть в середині цього типу угод кредитні відносини неоднорідні.

2. Кредитні відносини між банками і державою. Так, Національний банк України, як і центральні банки інших країн, надає кредит уряду на покриття дефіциту державного бюджету. Чим більший дефіцит державного бюджету, тим більшого розвитку набуває державний кредит. До цього кредиту тісно примикає кредит банків місцевим бюджетам.

3. Кредитні відносини між підприємствами, організаціями та товариствами. Нині він набуває широкого розвитку, особливо у зв'язку з введенням комерційного кредиту і вексельних розрахунків.

4. Кредитні відносини між банками та населенням. У даному випадку банки частіше виступають як позичальники, а не як кредитори.

5. Кредитні відносини між підприємствами, організаціями, товариствами, з одного боку, та населенням – з іншого. Такі відносини не дуже поширені, однак ігнорувати їх не можна.

6. Кредитні відносини між фізичними особами (громадянами).

7. Зовнішньоекономічні кредитні відносини, коли суб'єктами кредитної угоди виступають держави, банки та окремі фірми. Ці відносини регулюються як нормами права держав, що в них вступають, так і нормами міжнародного права .

М. Ямпольський зазначає, що кожен тип кредитних