Під тиском своїх конкурентів, загострення фінансових ризиків, проникнення небанківських посередників у сферу діяльності банків останні змушені все глибше проникати у вузькоспеціалізовані сегменти грошового ринку і навіть у сферу прямого фінансування, виступаючи там у ролі звичайних брокерів та дилерів. Достатньо сказати, що навіть такою специфічною діяльністю на грошовому ринку, як страхування, банки мають право займатися у Бельгії, Франції, Німеччині, Великобританії. Брокерські операції банки можуть виконувати в Бельгії, Франції, Німеччині, Італії; у Канаді та Великобританії – з певними обмеженнями. Такий активний вихід банків за сферу своєї традиційної діяльності дає змогу їм поліпшувати диверсифікацію своїх активів, зменшувати фінансові ризики, підтримувати прибутковість і конкурентоспроможність, утримувати свої провідні позиції на грошовому ринку [57, С. 54].

В Україні кредитна система розвивається за проєвропейською банк-орієнтованою моделлю. На відміну від проамериканської марк-орієнтованої моделі, у якій ядром системи та місцем, де в основному залучаються кредитні ресурси, є ринок цінних паперів, у банк-орієнтованій моделі ядром та основним місцем обороту кредитних ресурсів є банківський сектор. А це означає, що суттєві зміни у банківському секторі кардинально вплинуть на ринок кредитних ресурсів, а разом з ним на всю фінансову систему України [57, С. 34].

Протягом 1991-2007 рр. в Україні було прийнято цілу низку законодавчих актів та підзаконних нормативних документів, які покликані регулювати кредитні правовідносини на кожному етапі розвитку банківської системи України. Протягом часу свого існування до них вносилось чимало змін і доповнень, одні з них втрачали чинність, інші діють і по сьогодні.

В СРСР не існувало розгалуженої системи банків. Було створено Державний ощадний банк СРСР, який здійснював грошово-кредитні операції на теренах держави, й України зокрема. Прихід до влади М. Горбачова ознаменувався початком “перебудови” в країні. І аж в 1990 р. з’явилися закони, що торкалися питань власності. Нове законодавство дозволяло створювати комерційні банки. Проте їх очолювали, як правило, колишні державні керівники, люди з їхнього оточення. Відсутність чіткого державного контролю і необхідної законодавчої бази призводила до розгулу корупції [57, С. 34].

Розпад Радянського Союзу і утворення незалежної України обумовив перехід в економіці від командно-адміністративних методів до ринкових умов. Ці процеси відобразилися і на діяльності банківських установ, чисельність яких в самостійній державі почала швидко зростати. Одною з основних операцій банків стало надання кредитів. В 1991 р. було прийнято Закон України “Про банки і банківську діяльність” [6]. Він визначав правові основи діяльності банків, порядок створення і основні функції. До основних функцій банку було віднесено надання кредитів. До цього закону протягом його існування сім разів вносились зміни. В даний час готуються нові зміни до цього закону.

27 березня 1991 року було прийнято Закон “Про підприємства в Україні”. Він надав право підприємствам зберігати свої капітали на рахунках у банках [7, Ст. 24]. Це дало поштовх до розвитку кредитних відносин в Україні, накопичені кошти дозволяли банкам здійснювати кредитні операції.

Вагомий крок щодо правового врегулювання кредитних операцій банків було здійснено 2 жовтня 1992 року, коли було прийнято новий Закон України “Про заставу” [8], який сприяв запровадженню заставних операцій у банківську практику, передбачалися різні види застави, визначалися її предмет, договір застави тощо.

28 червня 1996 року на п’ятій сесії Верховної Ради України відбулося прийняття основного закону держави – Конституції України [1, С. 3-54]. Незважаючи на велику кількість змін і доповнень внесених до неї, вона продовжує визначати основні поняття власності, прав і свобод людини і громадянина (право на житло, підприємницьку діяльність), функції Національного банку України.

Продовженням законотворчої діяльності в сфері кредитних правовідносин стало прийняття Закону “Про оподаткування прибутку підприємств” 22 травня 1997 року. В 1999 році набрав чинності Закон “Про Національний банк України”, який визначав НБУ центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, а також кредитором останньої інстанції – до якого може звернутися банк або інша кредитна установа для отримання рефінансування у разі вичерпання інших можливостей рефінансування Національний банк України має право, але не зобов'язаний, надавати кредити для рефінансування банку, якщо це не тягне за собою ризиків для банківської системи [8, Ст. 1]. Слід зауважити, що до цього закону також вносились численні зміни (останні у 2006 р.), і на даний час він потребує доопрацювання.

Після деякої нормотворчої перерви у сфері регулювання кредитних правовідносин у 2001 р. було прийнято новий Земельний кодекс, який набув чинності з 1 січня 2002 р. У ньому, на відміну від Земельного кодексу 1992 р. значно розширено право іпотеки земельних ділянок [2, Ст. 90].

Досить плідним за результатами розвитку законотворчого процесу в галузі правового регулювання питань кредитування виявився 2003 рік. Наступним в даній сфері став Закон “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” від 19 червня 2003 р. Поряд із прийняттям Цивільного кодексу України [3] знаковою подією стало також прийняття базового Закону України “Про іпотеку” [9], який вступив в силу з 1 січня 2004 року і вважається одним із найпрогресивніших на теренах Центральної та Східної Європи.

Окрім Цивільного кодексу окремі проблеми кредитування регулюються також Кримінальним [4], Господарським [5], Житловим кодексами законів України. Із 1 січня 2004 р. набув чинності Закон України “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”, яким у