практику іпотечного кредитування було запроваджено іпотечні сертифікати [10, Ст. 1]. 3 серпня 2004 р. вступив у силу Закон України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” [9, Ст. 1-8], що на законодавчому рівні закріпив систему та порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно. Вказаний закон регулює відносини, пов’язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та угод щодо нерухомості. Також було прийнято Закон “Про іпотечні цінні папери”, який створює базу для надійного гарантійного забезпечення повернення банківських позик. 22 грудня 2005 р. було прийнято Закон України “Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень” [10]. Особливої актуальності набуло питання щодо створення кредитних бюро, які б надавали інформацію про кредитоспроможність позичальника грошових коштів банку. 23 червня 2005 року прийнято Закон України “Про організацію формування та обігу кредитних історій”, який набув чинності 29 січня 2006 року [38, С. 32-35]. Також 22 грудня 2005 р. було прийнято Закон України “Про іпотечні облігації”. Він набув чинності 15 лютого 2006 р. Протягом 2006-2007 рр. було внесено низку змін до Законів України “Про банки і банківську діяльність”, “Про заставу”, “Про іпотеку”, “Про оподаткування прибутку підприємств” тощо.
Окрім законів України, діяльність банків в сфері кредитування визначає ціла низка нормативно-правових актів (за оцінками фахівців, нині в Україні їх є більш як 700). Це укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, а також інструкції і положення НБУ. До останніх належать положення “Про порядок здійснення консорціумного кредитування” від 21 лютого 1996 року; “Про порядок одержання кредитів в іноземній валюті від 28 вересня 1995 року; “Про порядок формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями комерційних банків” затверджене Постановою Правління Національного банку України № 122 від 27 березня 1998 р.; положення “Про кредитування” затверджене постановою НБУ від 28 вересня 1995 року (дане положення тривалий час було основним у визначенні кредитних правовідносин в Україні, воно регламентувало усі сторони кредитування, до нього було внесено численні зміни і доповнення, втратило чинність на підставі Постанови Національного банку N 54 “Про втрату чинності положення “Про кредитування від 28.09.1995” від 18 лютого 2004 року).
1.2. Сучасне законодавство, що регулює банківську діяльність в Україні
Українські банки є складовою частиною фінансової системи держави і, займаючись мобілізацією коштів та наданням кредитів, зобов’язані у своїй діяльності дотримуватися тих правил, які встановлюються на підставі Законів України “Про банки і банківську діяльність” і “Про Національний банк України”, а також Національним банком України. Такі правила діють у всіх країнах світу і їхньою метою є, по-перше, захист інтересів вкладників та кредиторів банків і, по-друге, зниження банківських ризиків [39, С. 11-13].
Велика кількість законів та інших нормативно-правових актів регулюють кредитні операції банків. Тому вважається необхідним проаналізувати якщо не всі, то хоча б найвагоміші закони та інші нормативно-правові акти, які регламентують кредитні операції банків.
Стаття 47 Закону України “Про банки і банківську діяльність” дає визначення усім банківським операціям, стаття 49 – кредитним операціям.
Згідно цієї статті для проведення спiльного фiнансування банки можуть укладати угоди про консорцiумне кредитування. В рамках такої угоди банки-учасники встановлюють умови надання кредиту та призначають банк, вiдповiдальний за виконання угоди. Банки-учасники несуть ризик по наданому кредиту пропорцiйно до внесених у консорцiум коштiв.
Банк зобов’язаний мати пiдроздiл, функцiями якого є надання кредитiв та управлiння операцiями, пов’язаними з кредитуванням. Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цiнних паперiв. Використання цiнних паперiв власної емiсiї для забезпечення кредитiв можливе з дозволу Нацiонального банку України.
Банк зобов’язаний при наданнi кредитiв додержуватись основних принципiв кредитування, у тому числi перевiряти кредитоспроможнiсть позичальникiв та наявнiсть забезпечення кредитiв, додержуватись встановлених Нацiональним банком України вимог щодо концентрацiї ризикiв. Банк не може надавати кредити пiд процент, ставка якого є нижчою вiд процентної ставки за кредитами, якi бере сам банк, i процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разi, якщо при здiйсненнi такої операцiї банк не матиме збиткiв. Банк має право видавати бланковi кредити за умов додержання економiчних нормативiв. Надання безпроцентних кредитiв забороняється, за винятком передбачених законом випадкiв. У разi несвоєчасного погашення кредиту або вiдсоткiв за його користування банк має право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов’язання, якщо це передбачено угодою. Дані статті Закону не викликають заперечень, проте є інші, які певною мірою торкаються і кредитних операцій банків та є недосконалими .
Аналіз даного закону варто продовжити з того, що прийняття його багато в чому являлось політичним, а не економічним рішенням. Дискримінаційною стосовно банків і ведення ними кредитної політики є стаття 51. “Розрахункові банківські операції”, в якій сказано: “... При виконанні розрахункової операції банк зобов'язаний перевірити вірогідність і формальну відповідність документа”. Таким чином, з кредитно-розрахункової установи банк вимушено перетворюється в контрольно-ревізійне управління. Банк змушують діяти, піддаючи сумніву чесність клієнта. Процесуальні витрати зростають, а ресурси їхнього покриття в Законі не зазначені [6, Ст. 51]. Хоча необхідність появи цього пункту цілком очевидна, але в умовах, коли банк у 100% випадків є по сумісництву і фінансовим консультантом клієнта, наївно сподіватися на дієвість даного положення. В статті 64 Закону України “Про банки і банківську діяльність” зазначено: “Обов'язок щодо ідентифікації осіб передбачає, що банкам забороняється вступати в договірні відносини з