Закон України “Про іпотечні цінні папери” визначає правові засади, умови і порядок емісії, розміщення та обігу іпотечних цінних паперів, а також виконання зобов’язань за ними. Іпотечний цінний папір класифікується як борговий емісійний цінний папір, що засвідчує забезпечене іпотечним покриттям зобов’язання емітента сплатити у встановлений строк власнику іпотечного цінного паперу його номінальну вартість і відсоток. Законом передбачено два види облігацій: звичайні іпотечні облігації, які є інструментами однорівневого вторинного іпотечного ринку (європейська модель іпотечного кредитування) та структуровані іпотечні облігації, які є інструментами дворівневого вторинного іпотечного ринку (американська модель іпотечного кредитування) [25, С. 40-44].

Закон України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” на законодавчому рівні закріплює систему та порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно. Вказаний закон регулює відносини, пов’язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та угод щодо нерухомості [25, С. 40-44].

Зокрема, в ньому зазначено, що підставою для державної реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, є: державний акт про право власності на земельну ділянку; нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, довічного утримання, дарування, міни земельної ділянки або іншого нерухомого майна; договір про приватизацію майна державних підприємств; договір купівлі-продажу нерухомого майна, зареєстрований на біржі в установленому порядку; нотаріально посвідчений договір про поділ, перерозподіл, об'єднання нерухомого майна; свідоцтво про право на спадщину; свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя; свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів; свідоцтво про право власності на будівлю (частину будівлі), споруду; рішення суду про право власності на об'єкт незавершеного будівництва; акти прийому нерухомого майна до експлуатації; договори про іпотеку, оренду строком більше одного року, інші визначені законом документи щодо речових прав на нерухоме майно; рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав, що набрали законної сили; інші акти органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених законом [32, С. 15-18].

Розглядаючи законодавчу базу кредитних операцій банків, слід зауважити, що інтенсивний розвиток внутрішнього кредитного ринку позитивно впливає на темпи економічного зростання в країні, розширення обсягів виробництва і підвищення зайнятості населення. Високі темпи розвитку кредитування засвідчують наступні дані: за станом на 01.10.2001 р. фізичним особам було надано 941 млн. грн. кредитів, на 01.01.2005 р. – 14 599 млн. грн., а на 01.08.2006 р. – 21 522 млн. грн. У зв’язку з поширенням споживчого кредитування та переходом до масового кредитування населення, малого і середнього бізнесу у банківському секторі особливо гостро постає питання зниження кредитних ризиків. Фізичні особи мають можливість одночасно брати кредити в різних банках, користуватися кредитними картками, купувати товари із розстрочкою платежу, і банки при цьому не бачать усієї заборгованості позичальників і часто не можуть розрахувати їх платоспроможність. Зростає ризик неповернення кредитів [32, С. 15-18].

Відтак випливає фундаментальна проблема безпеки надання банківською установою позичальнику грошових коштів. Загальноприйнятого визначеня поняття “кредитна безпека” в науковому обороті немає. Вирішенню проблеми “кредитної безпеки” сприятиме діяльність бюро кредитних історій як основна ланка обміну інформацією про кредитоспроможність позичальника. В Україні було прийнято Закон “Про організацію формування та обігу кредитних історій”, який набув чиннності 29 січня 2006 року [38, С. 32-34].

У західних країнах ідея створення таких бюро виникла у зв’язку з шахрайствами у банківській сфері. В 1960-х роках відбулася суттєва суспільна метаморфоза (спочатку в США, а пізніше – у Європі): перехід більшості населення до життя в кредит. Самі громадяни теж почали обстоювати позитивну кредитну історію своїх взаємовідносин із кредитними організаціями, також податковою інспекцією, ФБР. Інформація цим органам в США надається на платній основі. Але правила передачі конфіденційних відомостей у цій країні регулюються “Етичним кодексом про обмін банків інформацією про кредитоспроможність комерційних фірм”, розробленою асоціацією Роберта Моріса [38, С. 32-34], а також аналогічним кодексом для обміну інформацією між банківськими установами та фірмами, котрі надають комерційний кредит. В Україні банківська діяльність не регулюється етичними нормами, тому ця модель не працює. У США працює близько 2000 бюро кредитних історій [38, С. 32-34].

Наприклад, у такій країні як Канада діє система перевірки кредитоспроможності юридичних і фізичних осіб, побудована за принципом інформаційних мереж. Також діє розгалужена система місцевих бюро кредитних історій, котрі є приватними. Порядок перевірки кредитоспроможності юридичних і фізичних осіб регулюється в Канаді провінційним законодавством, наприклад Законом “Про надання інформації про споживачів в Онтаріо”. Головною умовою надання кредитної інформації є згода особи, щодо якої здійснюється перевірка, вона подається в письмовій формі. Основними принципами роботи Національного кредитного бюро у Франції та Центру збору інформації про кредити при Німецькому Федеральному банку є збереження жорсткого нейтралітету щодо конкуренції, а також забезпечення точності й законності наданої інформації із зобов’язанням усіх кредитних організацій надавати інформацію в єдиний банк даних [38, С. 32-34].

Нині в Україні діє три кредитних бюро: ЗАТ “Міжнародне бюро кредитних історій” (засновники – АКБ “ТАС-Комерцбанк”, ЗАТ “ТАС-Інвестбанк”, ЗАТ “Страхова компанія ТАС”, ЗАТ “Страхова група ТАС”, Creditinfo Group (Ісландія) і Національна асоціація кредитних спілок України (НАКСУ); ТОВ “Українське бюро кредитних