Всі угоди передбачають правила про порядок вирішення спорів між країнами, які уклали такий міжнародний договір, щодо його тлумачення і застосування. За пропозицією будь-якої зі сторін можуть бути проведені консультації з цих питань. Спори повинні по можливості вирішуватися шляхом переговорів. Якщо таким чином спір не врегульовано, то на вимогу однієї із сторін він буде переданий на розгляд третейського суду. Договори з Кореєю і Туреччиною, наприклад, передбачають, що суперечка передається до третейського суду, якщо він не буде вирішений шляхом переговорів по дипломатичних каналах протягом шести місяців. Третейський суд створюється для кожного конкретного випадку. Він складається з трьох членів і формується таким чином. Кожна сторона призначає по одному члену третейського суду, і обидва члени домовляються про кандидатуру громадянина третьої держави на посаду голови суду. Якщо протягом визначеного в угоді терміну (два місяці для члена суду і три місяці для голови третейського суду) вони не будуть обрані, то тоді вони призначаються головою Міжнародного суду ООН (ст. 9 договору з ФРН, ст. 10 договору з Кореєю, ст 7. договору з Туреччиною).

Азербайджан уклав двосторонні угоди про взаємний захист і заохочення інвестицій з 16 державами, у тому числі з Грузією, Україною, Казахстаном, Молдовою, Киргизією, ФРН.

Грузія уклала цілий ряд угод, у тому числі з Туреччиною, Україною, Туркменістаном, США, Азербайджаном, Казахстаном, Киргизією, Італією, Румунією, Нідерландами, Узбекистаном, ФРН.

Киргизія уклала більше 20 угод, у тому числі з ФРН, Швецією, Іспанією, Малайзією, Бельгією, Казахстаном та іншими державами СНД.

Туркменістан уклав понад 15 угод, у тому числі з Туреччиною, КНР, Румунією, Малайзією, Австрією, Фінляндією, Індонезією, Іраном, ФРН.

Казахстан уклав понад 30 двосторонніх угод, у тому числі з США, ФРН, Італією, Румунією, Великобританією, Киргизією, Францією, Україною, Бельгією, Кореєю, Єгиптом, КНР, Туреччиною, Малайзією, Росією, Швейцарією, Індією, Ізраїлем, Іраном, Болгарією , Угорщиною, Грузією, Білорусією, Кувейтом та іншими країнами.

Україна – 61 угоду. [Додаток № 31].

Спеціальна внутрішнє законодавство про іноземні інвестиції є в небагатьох державах. Перш за все, такі закони приймалися в державах, особливо зацікавлених у припливі іноземних інвестицій, наприклад, в державах Азії, Африки та Латинської Америки, в соціалістичних країнах.

У більшості західних держав (США, ФРН, Франція, Великобританія, Японія та ін) Немає спеціальних законодавчих актів про іноземні інвестиції; до них застосовується загальне законодавство, що регулює господарську діяльність, антитрестовські законодавство, податкове, валютне, банківське та ін

У державах Латинської Америки були прийняті спеціальні закони про закордонних капіталовкладеннях, що встановлюють порядок переведення прибутків за кордон та інші умови іноземних капіталовкладень. Наприклад, такий закон діє в Мексиці з 8 травня 1973.

Детальний регулювання правового режиму іноземних інвестицій є в тих державах (КНР, Польща, Угорщина, Литва, Латвія, Естонія та ін), Які проводять активну політику залучення іноземного капіталу і використання його для вирішення завдань економічного розвитку своїх країн. У ст. 18 Конституції КНР 1982 говориться, що "Китайська Народна Республіка дозволяє іноземним підприємствам та іншим іноземним господарським організаціям або окремим особам відповідно до законів Китайської Народної Республіки вкладати капітали в Китаї, здійснювати в різних формах економічне співробітництво з китайськими підприємствами або іншими китайськими господарськими організаціями". У КНР прийнято низку нормативних актів, що стосуються створення підприємств, заснованих на китайському і іноземному капіталі або ж повністю належать іноземному капіталу. У змішаних підприємствах частка капіталовкладень іноземних учасників повинна становити не менше 25%. Верхня межа не обмовляється. У встановленні цього мінімуму полягає одна з особливостей законодавства КНР, оскільки в законодавстві ряду інших країн обмежується максимум іноземної участі (він може бути не більше 50 або 49%). У китайських коментарях до відповідних законодавчих актів зазвичай підкреслюється, що обмеження по мінімуму участі має сприяти серйозним і значним іноземним капіталовкладенням.

У внутрішньому законодавстві не тільки України, але й інших країн СНД проявляється тенденція переходу від прийняття спеціальних законів про іноземні інвестиції (законів про концесійних договорах з іноземними особами та інших аналогічних актів) до прийняття законодавчих актів про інвестиції взагалі. У цьому виявляється прагнення до заохочення капіталовкладень в реальні сектори економіки незалежно від походження цих інвестицій.

Таким чином, в рамках внутрішнього (національного) законодавства здійснюється комплексне регулювання іноземних інвестицій. Їхнє становище визначається нормами конституційного, адміністративного, податкового, митного, цивільного, земельного та іншого законодавства. Звернімо передусім увагу на застосування норм цивільного законодавства. Це законодавство діє для підприємств з іноземними інвестиціями в такому ж обсязі, як і для підприємств усіх форм власності. Точно так само до цивільних правовідносин цих підприємств з їх контрагентами, як вітчизняними, так і іноземними, застосовуються одні й ті самі положення цивільного законодавства, що і до правовідносин інших юридичних осіб. Цим пояснюються відсилання до цивільно-правових понять і до цивільного законодавства в Законі про іноземні інвестиції у формі капітальних вкладень.

У суб'єктах Федерації приймалися різні законодавчі та інші нормативні акти. У ряді випадків у цих актах містилося регулювання, здійснення якого не входить до компетенції суб'єктів Федерації. Вживалися норми, які суперечать федеральному законодавству, що створювало додаткові труднощі для іноземних інвесторів.

Крім України спеціальні законодавчі акти про іноземні інвестиції були прийняті в Азербайджані (Закон 1992 р., Підготовлено проект нового закону), Вірменії (Закон 1994 р.), Білорусії (Закон 1993