Принципи підприємницької діяльності :

а) вільний вибір діяльності;

б) залучення на добровільних засадах до підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян;

в) самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів виготовленої продукції, встановлення цін відповідно до законодавства;

г) вільний найом працівників;

д) залучення і використання матеріально-технічних,

фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством;

е) вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством;

є) самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. [33. с.47 ] 

Таким чином, свобода договору та підприємницької діяльності в цивільному праві означає можливість сторін на основі взаємного узгодженого волевиявлення вільно укладати договір, обирати його вид та спосіб укладення, а також визначати зміст такого договору. Однак свобода договору не є абсолютною, «безмежна свобода договору…підлягає утискам під зростаючим тиском суспільних інтересів» [37.с.87].Її відносний характер виявляється у наявності певного роду обмежень, зумовлених інтересами суспільства (абстрактного кола учасників цивільних відносин), однієї зі сторін чи третьої особи або узгоджених самими сторонами договору. Такі обмеження договірної свободи окреслено на втілення загальних принципів цивільного права – справедливості,  розумності та добросовісності.  

Розділ 3. Шукаємо добросовісність, розумність та справедливість в договірних відносинах.

3.1. Реалізація принципу добросовісності, розумності та справедливості

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. визнав добросовісність, справедливість та розумність загальними засадами цивільного законодавства

(п. 6 ст. 3 ЦК України). Враховуючи принципову новизну зазначених категорій для цивільного законодавства України, наразі дуже актуальними є як теоретичний аналіз понять, правової природи та змісту добросовісності, справедливості та розумності, так і пошук ефективних шляхів їх правозастосування. На жаль, відчутний брак ґрунтовних наукових досліджень з цих питань становить значну перешкоду на шляху практичного застосування цих принципів, в тому числі – у судовій практиці.

При здійсненні цілого ряду цивільних прав фізичні та юридичні особи повинні діяти розумно, справедливо та добросовісно, дотримуватися загальних засад моральності та інших прийнятих у суспільстві норм поведінки. Такі загальні начала та зміст цивільного законодавства. Це, звичайно, не означає, що цивільне право прирівнює моральні норми до правових, оскільки само по собі порушення моральних норм не спричиняє для учасників цивільно-правових правовідносин якихось несприятливих юридичних наслідків, оскільки інше тлумачення закону ігнорувало б відмінності, які є між нормами права та моралі. Зміст цієї вимоги зводиться до того, щоб орієнтувати суб’єктів, а також правоохоронні органи на обов’язкове врахування в своїй діяльності загальноприйнятої моралі, моральних засад суспільства.

В літературі панує точка зору, що основними функціями, завдяки яким реалізується принцип добросовісності на стадії виконання договірних зобов’язань, є функції тлумачення і доповнення договору. Адже для точного виконання договірних зобов’язань часто є необхідним з’ясування та розуміння дійсного їх змісту, тобто тлумачення договірних умов сторонами та судом. В міжнародному праві саме принцип добросовісності є одним з основних принципів, якими керується суд при тлумаченні міжнародного договору [44.с.118]. При цьому під добросовісністю мається на увазі «чесність, відсутність бажання обманути контрагента, намагання встановити істинний зміст міжнародного договору»[45.с. 82]

На нашу думку, посилання на принцип добросовісності при тлумаченні договірних умов і, відповідно, при вирішенні питання про дотримання сторонами вимог добросовісності в ході виконання договору, є одним з найбільш актуальних питань практичного застосування цього принципу в судовій практиці.

Так, автори коментарю до нового ЦК за заг. редакцією доктора юридичних наук, професора Є.Харитонова дають таке визначення зазначених понять. Під справедливістю вони розуміють визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов’язків. Розумність — це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів усіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу). [ 6.с. 34] Вихідними для визначення поняття «добросовісність», яке використовується в новому ЦК, на мою думку, мають бути критерії стосовно набувача (ст.330), власника (стст.344, 390), особи, яка виготовила рухому річ шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить (ст.332), та низки інших (стст. 212, 1215).

Аналіз цих статей, в яких йдеться про недобросовісних учасників цивільних правовідносин, приводить до висновку, що особу слід вважати добросовісною у тому випадку, коли вона діє без умислу заподіяти шкоду іншій особі, а також не допускає легковажності або самонадіяності чи необережності відносно можливого спричинення шкоди. Таке визначення випливає зі змісту стст.330, 388 ЦК, за якими добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати, що придбає майно в особи, яка не мала права його відчужувати. Фактично визначення добросовісності збігається з визначенням невинуватості і, навпаки, недобросовісність збігається з поняттям винуватості. Для такого умовиводу дає підстави ст.390