Підприємство планує свою діяльність, у тому числі одержання прибутку (доходу), на певний період своєї господарської діяльності, враховуючи укладені ним договори на одержання продукції (товарів), матеріалів, сировини тощо та договори на реалізацію ним готової продукції (товарів), надання послуг. Таким чином, якщо постачальник не виконав свого зобов'язання щодо поставки продукції (товарів), матеріалів та сировини у встановлений договором строк, у зв'язку з чим покупець у запланованому періоді не одержав прибуток (дохід), завдані цим збитки підлягають відшкодуванню, незалежно від того, що у наступному періоді поставки постачальник поповнив недопоставлену продукцію і від цього, але вже за межами запланованого періоду, підприємство одержало прибуток (дохід).

При вирішенні питання щодо неодержаного прибутку (доходу) слід мати на увазі таке. Як у промислових підприємств, так і у торговельних, постачальницько-збутових, збутових підприємств (організацій) є умовно-постійні та умовно-змінні витрати. Наслідками невиконання або неналежного виконання боржником зобов'язання, наприклад, недопоставкою продукції, є, зокрема, зменшення обсягу виробництва чи реалізації продукції (робіт, послуг), внаслідок чого кредитор не одержав прибуток (дохід) і, крім того, у нього збільшуються умовно-постійні витрати в собівартості його продукції, а у торговельних підприємствах зростають фактичні витрати обігу. Такі умовно-постійні витрати не підлягають виключенню з суми стягуваних господарським судом збитків.

Отже в усіх випадках невиконання або неналежного виконання зобов'язання винна сторона за договором поставки повинна відшкодувати контрагентові не тільки завдані цим прямі збитки, а й не одержані доходи, які були б одержані, якби зобов'язання було б виконано (упущену вигоду).

У вирішенні спорів з питань відшкодування збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки, слід виходити з того, що збитки (прямі та упущена вигода) підлягають відшкодування з урахуванням офіційного індексу інфляції. Проте позивач у кожному конкретному випадку повинен подати відповідний обгрунтований розрахунок заподіяних йому збитків [64.].

ВИСНОВКИ

Згадані принципи мають загальнообов’язковий характер, і тому їх дотримання та врахування при законотворенні та розгляді конкретних правових ситуацій є обов’язковою вимогою закону. Практичне значення цього положення полягає, зокрема, в тому, що суд повинен не лише механічно аналізувати конкретний аналітичний матеріал у вигляді юридичних документів, а й осмислювати принципи та цілі, що лежать в основі їх прийняття. Крім того, принципи повинні застосовуватися при виявленні прогалин в законодавстві (аналогія права) (ст. 8 ЦК України).

Велике значення для функціонування всієї системи приватного права має

об’єктивізація принципів справедливості, добросовісності та розумності.

По-перше, вони акумулювали в собі не тільки наведені вище засади, а й інші принципи цивільного права. По-друге, застосування всіх інших принципів цивільного права не повинно приводити до несправедливого, нерозумного та недобросовісного результату (наприклад, ст. 627 ЦК України говорить про обмеження принципу свободи волі вимогами розумності та справедливості). По-третє, саме ці принципи є доконечною сутністю права та вказують на його природне походження. У цивільному праві завжди використовувалися оціночні поняття до таких об’єктів оцінки як дії або діяльність (“добросовісно”, “розумно”, “регулярно”, “економно”, “доцільно” тощо), речі (“індивідуального користування”, “безхазяйні” тощо), відрізки часу (“розумний строк”, “негайно” тощо), стану та обставин(“справедлива”, “явна”, “груба” тощо).

Право на повагу до приватного життя, право на особисту недоторканість,

право власності, право на судовий захист належать до основних природних правлюдини. Тільки верховенство права може забезпечити реальний їх захист. З метою підняття цих прав до божественного рівня в ЦК України сформульовані відповідні природно-правові засади: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; судовий захист цивільного права та інтересу.

Принцип неприпустимості позбавлення права власності гарантує стабільність

відносин власності, які складають базу майнового обороту. Всі норми цивільного права захищають власність осіб від посягань з боку інших осіб. Право приватної власності є непорушним. Норми ЦК України передбачають багато положень щодо непорушності права власності, а також основний перелік підстав припиненняправа власності поза волею власника (ст. ст. 321, 348, 350, 351, 352, 353, 354, 365, 366, 371, 376, 393 ЦК України).

Проявом у майновому обороті фундаментального принципу права власності

є свобода договору. Цей принцип закріплює недопустимість адміністративного

втручання у цивільний оборот. Принцип свободи договору має універсальне

значення не лише для фізичних осіб, а й для усіх учасників цивільних відносин.

Договір є різновидом правочину, тому свобода договору розуміється більш широко як свобода правочину (ст. 6 ЦК України). Свобода договору проявляється також у праві укладати договори, які не передбачені актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства, у праві сторін за своєю згодою змінювати, розривати або продовжувати дію укладеного ними договору (ст. 651 ЦК України)

Судовий захист цивільних прав надається суб’єктам цивільних правовідносин у якості універсального способу захисту їх прав (ст. 16 ЦК України). Основою європейського стандарту концепції “процесуальної належної правової процедури” слугує право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод.

Отже, на основі вище сказаного можна з упевненість двердити , що принципи регулювання договірних відносин хоч і не регламентують поведінку суб’єктів посуті ,та є більш застосовними ніж будь які цивільно-правові норми.

Список використаної літератури:

1. Алексеев С. С. Общая теория права. — T.l. — М., 1981. — С. 98—99.
2. Комаров С. А. Общая теория права. — М.,