Свій «родовід» криміналістичне слідознавство веде від практики народних слідопитів. Звичайно їх діяльність носила чисто емпіричний характер, але вона була джерелом, що поклало початок розвитку криміналістичного вчення про сліди.

На жаль, практика народних слідопитів, з достатньою глибиною не вивчена. Судити про неї можна лише на основі уривчастих даних, що наводяться у літературі.

Г. Гросс розповідав про існуючу протягом багатьох сторіч в Індії особливу касту слідопитів – «кхої», що займалася розшуком злочинців слідами. Описуючи їхню діяльність, він навів кілька прикладів, що говорять про дивні якості древніх індійських слідопитів.

В одному випадку слідопитам було доручено розшукати злочинців, які украли сукню. Вони досить швидко виявили сліди злодія й почали за ним справжнє полювання. Разом з ними в переслідуванні злодія взяв участь і потерпілий. Однак там, де він не міг вгледіти навіть найменших ознак слідів, кхої не просто бачили сліди, але вільно їх «читали». Переслідування тривало протягом цілого дня, але злодій зрештою був затриманий.

Другий випадок, описаний Г. Гроссом, ще цікавіший. Переслідуючи злочинця, слідопит дійшов до берега великої ріки. Виявилося, що слід злочинця тут губився в масі інших слідів, тому що незадовго перед тим через ріку в цьому місці пройшло більше двохсот людей. Ця, здавалося б, непереборна перешкода не зупинила слідопита. Він повернувся трохи назад, ще раз подивився на сліди злочинця й після цього зумів розрізнити їх у масі інших слідів. Переслідування цього разу тривало вісім днів, але, як і у першому випадку, закінчилося пійманням злочинця [15, с. 624-625.].

Слідопити існували й в інших країнах. Широку популярність, зокрема, здобули собі австралійські слідопити – «трекери», що займалися пошуками украденої або заблудлої худоби й розшуком злочинців слідами, залишеним ними на місці вчинення злочину. Про пошукове мистецтво цих людей російський мандрівник А.Л. Ященко писав: «Там, де європеєць не побачить при найбільш ретельному розгляданні й сліду яких-небудь змін на ґрунті від кроків людини або тварини, австралійський трекер іде як по нитці, час від часу вказуючи на докази правильності його слідування. Для цього йому досить ледве помітної западини від каблука навіть на кам’янистій поверхні, злегка виверненого камінчика, зачепленої й злегка здертої кори на дереві або надламаній стеблинці трави, клаптика пряжі від костюма, ледь помітного, і т.п.» [35, с.15].

Умілі народні слідопити відомі й у нашій країні. Не тільки в Радянському Союзі, але й за його межами знають народного слідопита гольда Дерсу-Узала, що був незмінним супутником В.К. Арсєньєва в його подорожах по Сихоте-Аліню. Не менш цікаві факти передає В.К. Арсєньев про іншого слідопита евенка Попова, що супроводжував В.К. Арсєньєва в 1918 р. як провідник при маршрутній зйомці в районі ріки Уркан (притока Зеї). Побачивши один раз у тайзі людські сліди, оглянувши їх і навколишнє оточення, Попов намалював В.К. Арсєньєву наступну картину: «Пройшли два чоловіки, один молодий і високий, а інший старий і низенький. Обоє росіяни, у чоботах. У маленького за плечима гвинтівка, причому він спочатку ніс її за лівим плечем, а потім переклав за праве. Коли вони зупинилися на відпочинок, дідок сів на сніг; молодий закурив. У нього була потерта коробка, і він витяг багато сірників, перш ніж запалив вогонь. Викуривши цигарку, молодий допоміг старому піднятися, і вони пішли далі — напевно, у зимовище, що тут повинне бути неподалік. Зранку молодий наївся соленої риби і всю дорогу його мучила спрага: він хапав рукою сніг» [12, с.6].

Які саме сліди почали використовуватися в слідчій і судовій практиці раніше від інших, з повною вірогідністю сказати важко. Найімовірніше це були сліди крові й ніг людини. Однак історичні документи свідчать про те, що із древніх пір людині відомі й сліди пальців рук. Про існування візерунків на долонях рук люди знали ще в доісторичні часи. Про це говорить знахідка, зроблена в 1892 р. на скелях біля озера Кежимкуйка в Канаді. Невідомий древній художник висік на кам’яній скелі долоню руки, на якій досить точно зобразив лінії, що відтворюють папілярні узори.

Р. Гейндль наводить розповідь про знайдений у Китаї манускрипт, датований 782 р. Манускрипт містить боргове зобов’язання якогось солдата, що взяв у ченця храму в Ху-Куо в борг 1000 монет сріблом. Зобов’язання закінчувалося записом про те, що обидві сторони визнали його правильним і справедливим і приклали до нього відбитки своїх пальців у якості підпису [11, с. 9].

Отож, сліди пальців у вигляді відбитків були відомі вже в VIII ст.

Углиб століть іде також історія використання зубів у криміналістичних цілях. Р. Гейндль наводить дані китайського дослідника Гюан Тзанга, що подорожував в VII ст. по Індії. За свідченням цього дослідника, цар Таксхацила замість державної печатки залишав на документах відбиток своїх зубів, відтворений на червоному воску. Діючи таким чином, він говорив своєму синові: «Ніколи не поспішай, а завжди перевіряй накази, які я тобі надішлю, у їхній дійсності. Моя печатка — відбиток моїх зубів. Тут у моєму роті ця печатка. Отут не може бути ніякого підступу» [12, с.9]. Відбитки зубів, за свідченням істориків, служили своєрідною печаткою й у більше ранні часи.

Також досліджувались та використовувались як докази у кримінальних