1.2. Теоретичні основи дослідження слідів у ХІХ – ХХ століттях

Криміналістичне вчення про сліди розвивалося на основі використання передового досвіду слідчої практики і застосування наукових прийомів, засобів і методів для виявлення, зберігання, фіксації і дослідження слідів. Без наукових знань і технічних засобів сліди тільки в окремих випадках могли сприяти успіху розкриття злочинів. Досягнення науки та техніки зробили успіхи закономірним явищем.

Сліди ніг людини із древніх часів використовуються в пошуковій діяльності. Цьому сприяла порівняльна простота їхнього виявлення шляхом візуального спостереження. Після виявлення сліди необхідно було зафіксувати. Надійні і практично доступні засоби фіксації слідів ніг до середини XIX ст. відомі не були. Найдетальніший опис їх у протоколі або іншому документі точного уявлення про сліди дати не міг. Такий опис неминуче залежить не тільки від об’єктивних властивостей слідів, але й від суб’єктивних якостей особи, що їх описує. Цим пояснювалось прагнення знайти й застосувати в практиці об’єктивні методи фіксації. Звідси поряд з описом стали застосовувати вимірювання слідів. Першими технічними засобами, що застосовувалися з цією метою у нашій країні, служив аршин.

Після винаходу фотографії з’явилася можливість фіксації слідів шляхом фотографічного їх зображення. Г. Гросс рекомендував застосовувати фотографію перед способами фіксації, пов’язаних з можливою деформацією або знищенням слідів [12, с.13]. Однак у російській дореволюційній дійсності фотографічне фіксування слідів провадилося вкрай рідко.

У середині ХХ ст. виникла думка про моделювання об’ємних слідів, тобто про можливості виготовлення з них зліпків. Перший крок у цьому напрямку був зроблений в 1850 р. французом Гюгуленом, що запропонував закріплювати сліди ніг за допомогою розплавленого стеарину. Розроблений ним спосіб виготовлення зліпків полягав в наступному: по краях сліду на підставці із цегли закріплювалася дротяна сітка з таким розрахунком, щоб вона перебувала на висоті трьох-чотирьох сантиметрів від ґрунту. На сітку розміщався залізний лист із розпеченим вугіллям. Після того як ґрунт нагрівався до температури близько 100°, сітку й залізний аркуш забирали, а на слід через тонке волосяне сито просівали приблизно 100 г стеаринового порошку. Потрапляючи на нагрітий ґрунт, порошок перетворювався в розплавлену масу, що просочувала слід.

Після закінчення цієї операції землі давали охолонути, а потім, з великою обережністю, витягали з неї застиглу стеаринову форму. Щоб надати їй необхідної міцності, на верхню частину форми наносився шар гіпсу в кілька сантиметрів. Хоча спосіб Гюгулена рекомендувався всіма підручниками судової медицини й криміналістики аж до початку минулого століття [12, с.14], широкого практичного застосування він все-таки не одержав, тому що були занадто складним й трудомістким, до того ж і результати його виявлялися не завжди вдалими. Більш простим й у той же час більше ефективним виявився спосіб фіксації слідів за допомогою гіпсових зліпків, розроблений російським лікарем А.Е. Борхманом, тому його називають «способом Борхмана». Перше повідомлення про відкриття даного способу з’явилося в пресі в 1867 р. У російських судах гіпсові зліпки стали фігурувати як докази лише наприкінці XIX ст.

Значний внесок у розвиток криміналістичного вчення зробили роботи таких радянських криміналістів як Г.Л. Грановский, Є.І. Зуєв, В.С. Сорокін, Б.І. Шевченко, І.Н. Якимов та ін. У працях радянських вчених отримали обґрунтування загальні положення цього вчення. Були досліджені питання механізму утворення слідів, розроблені основи їх класифікації, описані сучасні способи моделювання слідів ніг і т.д.

Перші кроки у створенні вчення про сліди пальців рук (дактилоскопії) зробили італійський біолог Марчелло Мальпігі (1628-1694) і чеський біолог Ян Евангеліст Пуркіньє (1787-1869). Першого Е. Локар цілком обґрунтовано назвав дідом дактилоскопії, а другого – її загальновизнаним законним батьком [27, с.20].

Хоча після М. Мальпігі різні вчені неодноразово згадували у своїх працях про папілярні лінії, але ніхто з них до Пуркіньє не зацікавився особливостями узорів, які ними утворюються і не спробував класифікувати їх. Ян Пуркинье у своїй дисертації «Про фізіологічне дослідження органу зору й будови шкіри» (1823 р.) класифікував папілярні узори на дев’ять типів. Сам автор цієї першої класифікації папілярних узорів навряд чи передбачав, яке величезне значення одержать у майбутньому його спостереження й висновки.

Подальший розвиток дактилоскопії багато чим зобов’язане Ф. Гальтону, В. Гершелю, Г. Фолдсу. Будучи колоніальним чиновником в Індії, В. Гершель звернув увагу на те, що місцеві жителі замість підпису або після нього ставлять на документах відбитки своїх пальців. Зацікавившись цим звичаєм, В. Гершель переконався, що кожен відбиток має індивідуальні особливості в будові свого узору, що надає йому ідентифікаційне значення. Своє відкриття В. Гершель неодноразово використовував для впізнання ув’язнених, що тікали з в’язниць, і для посвідчення особи в інших випадках. Однак ніяких публікацій із приводу своїх спостережень В. Гершель не зробив доти, поки не з’явилася в 1880 р. публікація Г. Фолдса [28, с.14].

Генріх Фолдс, медик за професією, так само як і В. Гершель, проживав на Сході, будучи лікарем однієї з Токійських лікарень. Зацікавившись відбитками пальців на доісторичних японських гончарних виробах, Г. Фолдс зайнявся вивченням відбитків пальців у сучасних йому японців. Результатом цього вивчення є його стаття, опублікована в лондонському журналі «Природа».

Оцінюючи наукове значення цієї статті, Е. Локар стверджує, що «треба визнати, що згаданий лист Фолдса містить у стислому вигляді все, чого з тих пір досягла дактилоскопія. Це – документ надзвичайної важливості» [18, с.27]. Дану Е. Локаром оцінку навряд чи можна вважати перебільшеною.