Правовий режим іноземної власності визначається насамперед внутрішнім законодавством країн, що розвиваються (гірським законодавством, законами про розробку природних багатств, спеціальними інвестиційними кодексами). У даній галузі міжнародного приватного права норми цього законодавства безпосередньо регулюють відносини між приватними іноземними інвесторами і державою, що приймають інвестиції, тобто, як правило, застосовується не колізійних, а прямий метод регулювання.

До числа найважливіших заходів з обмеження іноземних капіталовкладень належать: а) встановлення особливого державного контролю за допуском іноземного капіталу до розробки надр і природних багатств; б) недопущення іноземного капіталу в певні, найбільш важливі для народного господарства галузі; в) встановлення обов'язкової частки участі національного державного або приватного капіталу в підприємствах, що створюються іноземними фірмами (в змішаних товариствах); г) заходи, спрямовані на використання якоїсь частини прибутків закордонних підприємств для внутрішніх потреб країни, що розвивається (оподаткування, обмеження при перекладі прибутків за кордон тощо); д) визначення концесійної політики.

Інвестиційне законодавство деяких країн Азії та Африки передбачає зазвичай кілька режимів для іноземних інвестицій, причому особливо привілейований режим встановлюється для підприємств, що вимагають великих капіталовкладень і що створюються в тих галузях економіки, в яких найбільш зацікавлена країна, що розвивається. Основні пільги, що надаються привілейованим режимом, зазвичай наступні: звільнення від митних зборів при ввезенні обладнання та сировини, необхідного для будівництва та діяльності підприємства; повне або часткове звільнення протягом певного терміну від податку на прибуток; безмитне вивезення готової продукції; право повного або часткового перекладу прибутків за кордон; надання гарантій на випадок націоналізації і т.п.

Міжнародно-правова охорона торговельних марок (товарних знаків) певною мірою здійснюється Паризькою конвенцією про охорону промислової власності. Зазначена Конвенція була першим міжнародно-правовим актом, що визначив принципові засади міжнародно-правової охорони торговельних марок, які, до речі, у названій Конвенції називаються просто «знаки».
Відповідно до цієї Конвенції умови подання заявки і реєстрація торговельної марки визначається в кожній країні Союзу її національним законодавством. Проте будь-яка інша країна Союзу не може відмовити заявникові у реєстрації торговельної марки на тій підставі, що заявникові було відмовлено в країні його походження. Знаки, зареєстровані в одній країні Союзу, розглядаються як незалежні від знаків, зареєстрованих в інших країнах Союзу, включаючи країну походження.
Проте країни Союзу зобов'язані відмовляти в реєстрації або визнавати недійсною реєстрацію і забороняти використання знака, який відтворює, імітує або є перекладом іншого знака за визначенням компетентного органу країни реєстрації або країни, де цей знак уже став загальновідомим.
Конвенція визначає загальні правила, відповідно до яких певні позначення не можуть бути зареєстровані як торговельні марки. Це можуть бути герби, прапори, емблеми, клейма тощо.

Якщо відповідно до законодавства країни Союзу передача знака вважається дійсною лише у тому разі, коли така передача здійснюється разом з передачею промислового чи торговельного підприємства, то така передача визнається дійсною, якщо вона була здійснена разом із передачею частини підприємства.
Кожна торговельна марка, належним чином зареєстрована у країні походження, може бути заявлена в інших країнах Союзу і охоронятися такою, якою вона є. Країни Союзу зобов'язані охороняти також знаки обслуговування. Реєстрація знаків обслуговування не обов'язкова, тобто правова охорона надається за фактом використання знака обслуговування.

Конвенція визначає статус колективного знака. Країни Союзу зобов'язані приймати заявки на реєстрацію і охороняти колективні знаки, які належать колективам, існування яких не суперечить законодавству країни походження, навіть якщо ці колективи не є володільцями промислового чи торговельного підприємства. Кожна країна сама визначає особливі умови охорони колективного знака і може відмовити у наданні охорони, якщо знак суперечить її суспільним інтересам. Проте в охороні таких знаків не може бути відмовлено колективу, існування якого не суперечить закону країни походження, на тій підставі, що цей колектив не знаходиться в країні, де випрошується охорона, або що він заснований не у відповідності до законодавства цієї країни.
Принципові засади охорони торговельних марок, визначені Паризькою конвенцією про охорону промислової власності, були покладені в основу майбутніх міжнародно-правових актів з охорони товарних знаків.
Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків. Угода укладена 14 квітня 1891 р. Вона багато разів переглядалася, останній раз — 2 жовтня 1979 р. Україна є учасницею Угоди з грудня 1991 р.

Країни, що підписали зазначену Угоду, утворили Спеціальний союз для міжнародної реєстрації знаків.

Громадяни кожної країни, які є членами зазначеного Союзу, можуть забезпечити в усіх інших країнах-учасницях Угоди охорону своїх знаків, що застосовуються для товарів і послуг і зареєстровані в країні походження шляхом подання заявки на зазначений знак до Міжнародного бюро ВОІВ (далі — Міжнародне бюро) за посередництвом відомства країни походження.
Країною походження вважається країна Спеціального союзу, де заявник має дійсне і не фіктивне промислове чи торговельне підприємство. Якщо заявник не має такого підприємства в країні Спеціального союзу, країною походження вважається країна Спеціального союзу, де заявник має місце проживання. Якщо заявник не має постійного місця проживання в країні Спеціального союзу, країною походження вважається країна його громадянства, якщо він є громадянином країни Спеціального союзу. Отже, якщо заявник не відповідає наведеним вимогам, то правом на охорону свого знака відповідно до цієї Угоди він скористатися не може. Проте Угода допускає окремі винятки із цього загального правила.

Угода чітко визначає зміст