З даним поглядом не можна погодитися тому, що ризик затримати невинну особу все ж хоча і мінімальний, але є, а це суперечить конституційним гарантіям свободи громадян.

До того ж, як говорилося раніше, затримання здійснюють або громадяни, або рядові робітники міліції, що, прибувши на місце події, повинні діяти швидко та рішуче і їм ніколи розбиратися дійсно особа готувалась до вчинення злочину або ж це суб'єктивна думка громадян. По-друге, як правило, ці особи юридично не грамотні, що заважає їм правильно оцінювати ситуацію.

Ряд авторів пропонують доповнити закон наступним формулюванням: «затримання особи, яка готується до вчинення особливо тяжкого або тяжкого злочину, допустимо, якщо спостереження за її діями, що скоюються, самі по собі або у сукупності з іншими даними дадуть підставу вважати, що злочин буде доведений до кінця» [26, c. 89]. Однак, це формулювання суто юридично є неграмотним. Адже основні вимоги до закону – це стислість та однозначність у тлумаченні, без будь-яких «допустимо» і «якщо». На мою думку, немає потреби, у будь-яких доповненнях до даної підстави, тобто саме готування та замах є стадіями вчинення злочину і є кримінально-караними діяннями.

Другий момент – закон допускає також затримання безпосередньо після вчинення злочину. Слово «безпосередньо» означає, що затримання здійснюється у ході короткого терміну часу після вчинення злочину або під час переслідування. Якщо ж особі вдалося переховатися, то затримання проводиться уже за іншими підставами.

Деякі автори, зокрема, Тишкевич І. С., Дубинский А. Я., Петрухін І. Л. вважають, що особу після вчинення злочину уже не можна застати, і ставлять питання про допустимість затримання не відразу після вчинення злочину, а у межах встановленого законом строку давності кримінального переслідування (ст. 48 КК України). І наводять такі приклади: якщо особа несподівано впізнала злочинця згодом після вчинення злочину, то вона повинна мати можливість затримати його або звернутися у міліцію з проханням про затримання [69, c. 301].

На нашу думку, даний приклад підпадає під другу підставу:

Очевидці, у тому числі потерпілі, прямо вказують на дану особу як на ту, яка вчинила злочин.

У даній підставі відразу звертає увагу на себе той факт, що показання очевидців або потерпілих законодавець дає у множині. Адже очевидець або потерпілий може бути один. Таким чином, спираючись на «букву» закону можна сказати, що повідомлення одного очевидця або потерпілого є недостатніми.

Хоча на практиці це твердження не має такого «категоричного» вигляду, бо виникає маса ситуацій, коли один очевидець або потерпілий володіють достатніми відомостями, які можна вважати переконливими для затримання.

Другий спірний момент полягає у тому, що на даному етапі потерпілі ще такими офіційно не є, бо немає мотивованої постанови про визнання особи потерпілою. Тому термін «потерпілий» доцільно замінити на «особу, яка постраждала від злочину».

Очевидці, у тому числі і потерпілі, повинні прямо вказати на особу, яка вчинила злочин, тобто жодні ймовірні, припустимі повідомлення не є прямою вказівкою.

На підозрюваному або на його одязі, при ньому або у його житлі виявлені явні сліди злочину.

Як правило, дана підстава не носить раптовий характер. На жаль, кримінально-процесуальне законодавство не дає чіткого визначення «слідам злочину» (дане поняття міститься у криміналістиці).

У криміналістичному вченні про сліди розрізняють сліди у широкому і вузькому змісті слова. До першої групи слідів відносяться будь-які матеріальні наслідки, пов’язані з подією злочину (кров, уламки розбитого скла, мікроволокна та інше). До другої групи відносяться сліди, в яких передаються ознаки їхнього об'єкту, що залишив і механізм їхнього утворення (сліди взуття, транспортних засобів, рук і т. і.). У даних визначеннях не порушені предмети злочину (речі матеріального світу) при відкритті яких з'являється необхідність у затриманні особи, підозрюваного (наприклад: виявлення ножа, викрадених предметів і т. і.). На нашу думку, формулювання підстави не зовсім повне і його необхідно розширити додавши «явні сліди або предмети злочину».

Інші дані, що дають підстави підозрювати особу у вчиненні злочину.

Особливість цієї підстави полягає у тому, що ці дані застосовуються тільки у сукупності хоча б з однією з обставин:

· намагання підозрюваного втекти;

· відсутність у підозрюваного постійного місця проживання;

· невстановлення особистості підозрюваного;

Під іншими даними законодавець розуміє фактичні дані, повідомлені потерпілими, свідками, які не були очевидцями злочину, або підозрюваного, обвинуваченого; матеріали експертизи, оперативні дані, явка з повинною.

Цікавою є думка російських юристів, зокрема, тих, які пропонують внести у підстави затримання підозрюваного «явку з повинною, а також ситуації, коли є дані про особу, що готується або вчинила злочин, отримані в результаті оперативно-розшукових заходів» [49, c. 177]. Затримання, як процесуальний захід примусу при явці з повинною, можливе тільки при вчиненні тяжкого злочину. Як показує практика, частіше явка з повинною або не знаходить свого підтвердження у ході досудового розслідування і викликана особистою зацікавленістю або свідчать про дії, що за своїм характером є малозначними.

На нашу думку, явка з повинною не переводить особу у статус підозрюваного. Нерідко заявники дають неправдиві показання, з метою приховати інший злочин або, переслідуючи інші інтереси, тому явка з повинною вимагає ретельної перевірки і якщо вона підтвердиться, то з'являться інші підстави до затримання (показання очевидців або потерпілих, виявлення слідів злочину та інше).

Не можна погодитись з твердженням, що фактичні дані, що встановлюють підстави затримання у момент його фактичного вчинення не є доказами у процесуальному змісті слова, тобто вони отримані не з кримінально-процесуальних джерел. Справа у