У своїх показаннях підозрюваний може не визнавати себе винним і висловлювати свої припущення щодо осіб, котрі скоїли злочин, пропонувати свою оцінку доказів, які йому відомі. Оскільки показання підозрюваного є не тільки джерелом доказів, а й засобом захисту ним своїх інтересів, його припущення та оцінки повинні бути відображені в протоколі допиту. Проте припущення, здогади, висновки, висловлені підозрюваним, доказами не є. Доказами в його показаннях є тільки відомості про факти [3, c. 127].

Якщо підозрюваний визнає себе винним, він може у своїх показаннях детально розповісти про скоєний злочин, про співучасників (якщо злочин скоєно в співучасті), оскільки йому більше, ніж будь-кому, відомі всі обставини цього злочину.

Незалежно від того, визнає себе підозрюваний винним чи ні, його показання підлягають ретельній перевірці. Іноді в слідчій і судовій практиці визнанню підозрюваним (як і обвинуваченим) своєї вини надають невиправдано великого значення. Показання підозрюваного, в яких він визнав себе винним, не повинні розглядатися як переконливіший доказ порівняно з іншими, оскільки в КПК прямо зазначається, що ніякі докази для особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора й суду не мають наперед встановленої сили.

Запобігаючи можливій переоцінці показань підозрюваного, в яких той визнає себе винним, законодавець указав, що визнання підозрюваним своєї вини може бути покладено в основу звинувачення тільки за умови підтвердження цього визнання сукупністю у справі доказів. Кажучи про визнання підозрюваним своєї вини, законодавець, мабуть, має на увазі показання підозрюваного, в яких той визнає себе винним і розповідає про скоєний злочин. Саме відомості про факти, обставини скоєння злочину можуть розглядатися як докази у справі.

Якщо ж, наприклад, підозрюваний заявляє, що він визнає себе винним, але від давання показань відмовляється або не пам’ятає обставин скоєного діяння, то саме по собі ставлення підозрюваного до виниклої підозри (а обвинуваченого — до пред’явленого звинувачення) взагалі не є доказом у кримінальному процесі. Показання, в яких підозрюваний визнає себе винним і повідомляє про скоєння ним злочину, є доказами, але одних цих показань недостатньо для висновку про винність особи, для цього необхідна сукупність доказів.

При оцінці показань підозрюваного необхідно враховувати, що, з одного боку, він може бути обізнаний про скоєний злочин більше, ніж потерпілий і свідки, а з другого боку, більшою мірою, ніж інші особи, може бути зацікавлений у приховуванні певних обставин, у спотворенні інформації про злочин і свою роль у ньому.

Встановлення певного строку для допиту підозрюваного в тих випадках, коли його затримали або до нього застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту, пов’язане перш за все з необхідністю забезпечити можливість якнайшвидшого давання показань підозрюваним і розгляд заявлених ним клопотань.

За можливості допит підозрюваного слід провести негайно, а якщо це неможливо або складно (нічний час, стан підозрюваного), то не пізніше ніж через 24 години після його затримання.

1.3. Обчислення строків затримання: вітчизняна та світова практика

Згідно загальносвітовій практиці будь-яке позбавлення волі повинне здійснюватися тільки за рішенням суду. На даному положенні і ґрунтуються норми Конституції України та КПК про порядок затримання підозрюваних і взяття під варту. У зв'язку з цим для порівняння звернемося до світової практики затримання осіб, підозрюваних у скоєнні злочинів.

У англійському кримінальному судочинстві поліція може затримати підозрюваного на термін не більше 24 годин. Потім затримання продовжується поетапно, і остаточний термін затримання не може перевищувати 4-х діб. Так, з певних категорій справ (вбивство, насильство або інші злочинні діяння, які могли заподіяти серйозну шкоду державі, громадському порядку або могли спричинити смерть або тілесні ушкодження), якщо це необхідно для отримання доказів, поліцейський суперінтендант може продовжити затримання до 36 годин. Після цього особа повинна бути доставлена до суду, і двоє мирових суддів при закритих дверях у присутності затриманого можуть продовжити цей термін до 72 годин. Потім до 96 годин затримання може продовжити суд магістрату. Після цього особа повинна бути звільнена або їй повинно бути пред'явлене обвинувачення. Кожен затриманий доставляється до custody officer, який контролює затримання. Термін затримання починається з моменту доставления до нього затриманого. Далі в Англії арешт до суду можна продовжувати кожні 4 тижні. У Шотландії максимальний термін арешту – 110 днів [5, c. 13].

Згідно федерального закону США про прискорення судового розгляду (Federal Speedy Trial Act) 1974 року обвинувальний акт (indictment або information) повинен бути затверджений не пізніше 30 днів після арешту з можливим продовженням ще на 30 днів після арешту, якщо немає можливості зібрати в зазначений термін велике жюрі. Більше того, розгляд судом справи по суті повинен початися не пізніше 70 днів після затвердження обвинувального акту. Таким чином, граничний термін арешту до початку судового розгляду не перевищує 100 днів (як виняток – 130 днів). Недотримання термінів тягне анулювання кримінального переслідування.

Реформа 1993 року у Франції зміцнила положення підозрюваного (обвинуваченого) на досудовому слідстві і дізнанні, розширила його права і обов'язки, надала великий статус інституту адвокатури. Так, при провадженні дізнання термін затримання підозрюваного обмежується 24 годинами. І після закінчення цього терміну лише прокуратура може продовжити