Згідно українського законодавства термін затримання встановлений у 72 години

Проте, хоча українським законодавцем і враховані європейські норми затримання особи за підозрою в скоєнні злочину, у КПК України простежується істотні недоліки щодо порядку затримання підозрюваного, викликана ускладненням процедури затримання і складністю звернення до суду з клопотанням про взяття під варту.

Однією з проблем, викликаною строком затримання, є встановлений порядок його обчислення. У теорії і практиці кримінального процесу вже багато років сперечаються про те, з якого моменту слід обчислювати строк затримання особи, підозрюваної в скоєнні злочину. Існують різні точки зору:

а) обчислювати строк затримання підозрюваного з моменту доставления затриманого в орган дізнання або до слідчого [81, c. 126];

б) з моменту, коли прийнято рішення про затримання, а якщо затримання проводилося по вказівці відповідної посадової особи, наділеної правом проводити затримання, – те з моменту фактичного затримання;

в) з моменту складання протоколу про затримання [7, c. 100];

г) з моменту фактичного затримання особи.

В.П. Бож’єв і А.І. Жураускас відзначають, що, не дивлячись на достатньо сталий порядок затримання, що існує на практиці, момент початку затримання процесуальними нормами ніколи не був чітко регламентований.

Порядок затримання особи за підозрою в скоєнні злочину, що існує на практиці, різноманітний [14, c. 22].

Так, затримання може бути здійснене уповноваженою на те особою і особою, не наділеною кримінально-процесуальним законом такими повноваженнями. На підставі цього затримання можна розділити на два незалежні види – фактичне і процесуальне. Деякі вчені виділяють їх і в теорії кримінального процесу [8, c. 24].

Фактичне – це коли співробітники правоохоронних органів, не наділені правом кримінально-процесуального затримання, або громадяни здійснюють захоплення особи, позбавляють її можливості пересування і в примусовому порядку доставляють в орган дізнання або до слідчого, тобто особі, уповноваженій провести кримінально-процесуальне затримання [84, c. 42].

Порядок фактичного затримання можна визначити таким чином: а) виявлення протиправних дій; б) прийняття рішення про провадження затримання; в) захоплення особи і позбавлення її можливості пересування; г) доставлення затриманого в орган дізнання;

д) звільнення затриманого або його передача особі, наділеній правом провести процесуальне затримання.

Процесуальне затримання – це коли особа, яка має повноваження, наділені кримінально-процесуальним законом, здійснює шляхом складання протоколу кримінально-процесуальне затримання особи, підозрюваної в скоєнні злочину.

Порядок процесуального затримання передбачає:

а) до затримання повинна бути порушена кримінальна справа;

б) затримання здійснюється тільки особою, наділеною кримінально-процесуальними повноваженнями;

в) про затримання повинен бути складений протокол;

г) після складання протоколу повідомляються родичі, прокурор і проводиться допит підозрюваного.

Звернемося до КПК України з метою з'ясування встановленого ним законного процесуального порядку затримання підозрюваного. Так, згідно ст. 106 та 115 КПК порядок затримання підозрюваного наступний:

а) складання протоколу затримання;

б) повідомлення прокурора про затримання;

в) допит затриманого.

Таким чином, КПК України регулює процедуру затримання, починаючи з моменту закінчення фактичного затримання, і початок затримання підозрюваного визначається наявністю протоколу затримання.

КПК України дозволяє зробити висновок, що затримання підозрюваного – це міра процесуального примусу, яка застосовується органом дізнання, дізнавачем, слідчим або прокурором, на строк не більше 72 годин з моменту фактичного затримання особи за підозрою в скоєнні злочину.

Моментом фактичного затримання необхідно визначити момент фактичного позбавлення свободи пересування особи, підозрюваної в скоєнні злочину.

Законодавець не обумовлює це у КПК. Відрізок часу між захопленням (фактичним позбавленням свободи пересування особи, підозрюваної в скоєнні злочину) та доставленням підозрюваного в правоохоронний орган і складанням протоколу в КПК може бути достатньо значним, тому визначення точки відліку строку затримання впливає на період, протягом якого особа позбавляється волі. Саме цей відрізок часу фактично випадає за межі кримінально-процесуального законодавства; саме цей відрізок часу ніколи не враховується на практиці при обчисленні строків затримання, оскільки його важко регламентувати; саме через цей відрізок часу існують суперечки між ученими і практиками.

Протягом вказаного відрізку часу ніхто не несе відповідальності відносно затриманого. Слідчому або прокуророві, якщо не вони здійснювали затримання, ще не поступили документи про затримання [57, c. 31]. В ізолятор тимчасового утримання підозрюваний не може бути поміщений, оскільки відповідно до Закону «Про попереднє ув’язнення» від 30 червня 1993 р. єдиною підставою тримання під вартою особи, затриманої за підозрою в скоєнні злочину, є протокол про затримання [21].

У КПК України відсутня норма, яка передбачала б повний порядок затримання, що існує фактично, реально. Відсутність конкретики породжує довільний підхід до провадження затримання співробітниками правоохоронних органів.

З положень КПК України випливає, що строк затримання повинен обчислюватися з моменту фактичного позбавлення волі, пересування особи, підозрюваної у скоєнні злочину. Проте виникають питання: як слідчому при складанні протоколу затримання, передбаченого КПК України, визначити цей момент, як врахувати час початку обмеження свободи пересування даної особи, як визначити, який час минув з моменту позбавлення можливості її пересування до моменту доставления до слідчого? Адже у момент фактичного позбавлення особи свободи пересування не складається ніякий документ. Тому на практиці в протоколі затримання слідчий в графі «час фактичного затримання» ставить час складання протоколу.

Деякі автори пропонують наступне: для того, щоб визначити фактичний час затримання, особою, яка проводить затримання підозрюваного, повинен бути складений письмовий документ (рапорт, протокол фактичного