види затрат, наприклад, на придбання мінеральних добрив, отрутохімікатів, гербіцидів, сортового насіння, племінних тварин тощо. Все це, безперечно, позитивно відіб'ється на раціоналізації та екологізації використання земельних ресурсів у сільському господарстві.
2. Проблеми, які безпосередньо стосуються поглиблення земельної реформи і підвищення її результативності:
·
необхідно завершити повне юридичне оформлення прав власності на землю та інші форми землеволодіння;
·
провести широкомасштабні кадастрові роботи;
·
запровадити і жорстко дотримуватися правил стимулювання та санкцій за показниками рівня використання сільськогосподарських угідь та їх екологічного стану.
З метою господарсько доцільного, економічно та екологічно обґрунтованого перерозподілу земель сільськогосподарського призначення в державі має бути запроваджений зрештою регульований земельний ринок, який враховує нинішні соціально-економічні реалії та регіональні особливості можливого земельного обігу
3. Проблеми, які пов'язані зі створенням повноцінної та високорозвиненої ринкової інфраструктури, в т.ч. і земельного ринку. Без такої інфраструктури подальший розвиток ринкових перетворень аграрного сектора та усього АПК, поглиблення земельної реформи просто неможливі.
Для цього в державному бюджеті, як і в місцевих бюджетах, мають передбачатися відповідні кошти. Від успішного вирішення зазначених вище проблем залежать продовольча безпека держави та раціональне й екологобезпечне використання її найціннішого багатства - земельних ресурсів.
4. Проблеми, які необхідно вирішувати у сфері аграрного землекористування, реформуючи земельні правовідносини на селі таким чином, щоб перевести його на модель сталого розвитку. Це має бути фундаментальним завданням нового етапу здійснення земельної реформи в Україні.
Як відомо, Конференція ООН з навколишнього середовища і розвитку, яка відбулася в червні 1992 р. в м. Ріо-де-Жанейро, визначила комплекс завдань щодо системного підходу до планування та раціонального використання земельних ресурсів взагалі й у сільському господарстві зокрема.
Мета комплексного підходу до планування і раціонального використання земельних ресурсів, зазначається в ухваленому Конференцією ООН документі "Програма дій", полягає в полегшенні виділення землі для тих видів використання, що забезпечують найбільш стале отримання позитивних результатів і ефекту, та в сприянні переходу до раціонального, комплексного й екологобезпечного використання земельних ресурсів. При цьому слід враховувати екологічні, соціальні й економічні аспекти землекористування. Водночас необхідно брати до уваги та вирішувати питання щодо тих районів і територій, які охороняються, а також права приватної власності, права корінного населення та його громад тощо [35, c.57].
З точки зору практичної реалізації концепції сталого землекористування є необхідність радикальної екологічної реконструкції та екологічної оптимізації національного і регіональних АПК. Не секрет, що нинішнє вітчизняне агропромислове виробництво ні до ринкового, ні до навколишнього природного середовища не пристосоване.
Тому проблему адаптації його до того та іншого середовища слід вважати досить актуальною. Без такої адаптації переведення агропромислового виробництва нашої держави, з одного боку, на ефективний і конкурентоспроможний шлях, а з дру-гого - на екологобезпечну і природонеруйнівну модель сталого розвитку є до-сить проблематичним, а точніше - нереальним.
Отже, ринкова трансформація агропродовольчої сфери має здійснюватися одночасно з її екологічною адаптацією до навколишнього природного се-редовища. Без комплексного і якнайшвидшого розв'язання цих органічно взаємопов'язаних завдань, від яких, зрештою, залежать ефективність, екологобезпечність та конкурентоспроможність національного АПК, Україна не може розраховувати на істотне підвищення рівня як власної продовольчої, так і ресурсоекологічної безпеки.
Стосовно сучасних еколого-економічних вимог до розвитку землеробства, то його у першу чергу слід перевести на модель сталого й екологобезпечного функціонування. Це може бути досягну-то за рахунок запровадження в усіх ре-гіональних АПК:
·
екологічно стійких, природо-, ресурсо- і енергозберігаючих зональних систем землеробства з науково обґрунтованими структурами агроландшафтів, сільськогосподарських угідь і посівних площ вирощуваних культур;
·
адаптивних, ґрунтозахисних та екологобезпечних технологій і систем обробітку ґрунтів, що дають можливість підвищувати їх родючість, запобігати виснаженню та деградації природи, особливо земельних ресурсів;
·
екологобезпечних зональних систем хімізації землеробства, насамперед, принципово нових видів і методів застосування мінеральних добрив, хімічних засобів і способів боротьби з хворобами і шкідниками, безгербіцидних технологій вирощування сільськогосподарських культур, здатних забезпечити виробництво екологічно чистої продукції;
·
природо- та енергозберігаючих гідромеліоративних систем і маловодомістких способів зрошування з урахуванням макро- й мікроекологічних умов землеробських регіонів, біологічних параметрів вирощування сільськогосподарських культур;
·
комплексної, екологічно виваженої механізації та автоматизації виробничих процесів, застосування екологобезпечних технологій, малопотужної техніки, сільськогосподарських машин нових поколінь, розроблених з урахуванням екологічних вимог і стандартів.
Надзвичайно важливою проблемою з екологічної та економічної точок зору є [36, c. 294]:
·
забезпечення при реформуванні аграрних і земельних правовідносин оптимального поєднання екологобезпечних техніко-технологічних, хімічних, гідромеліоративних, біотехнологічних, біоекологічних напрямів інтенсифікації агроприродокористування та виробництва в усіх регіональних АПК;
·
регулювання і коригування способів і методів використання сільськогосподарських природних ресурсів, особливо земель, відповідно до їх особливостей та змін, які відбуваються в навколишньому середовищі під впливом інтенсивної господарської діяльності суспільства.
При цьому особлива увага повинна приділятися формуванню оптимальних за структурою угідь і високопродуктивних культурних агроландшафтів з належним рівнем саморегулювання природно-екологічних процесів, застосуванню екологобезпечних систем землеробства і тваринництва в усіх формах господарювання на селі.
Головні причини кризового стану вітчизняного сільського господарства та інших сфер АПК лежать в неефективному використанні наявних виробничих ресурсів. Поряд з цим, мають місце недбайливе ставлення до них, насамперед до землі, ігнорування новітніх досягнень науково-технічного прогресу і вкрай обмежене застосування на практиці сучасних технологій. Останніми в Україні переважна більшість фахівців сільського господарства навіть не цікавиться, використовуючи надто застарілі, екологоне-безпечні та енергомісткі технології.
При цьому в аграрній сфері панівним є колишній радянський затратний принцип: дайте селу побільше машин, добрив, гербіцидів, пестицидів тощо, тоді й буде високий урожай. Все це і раніше було, але не давало високих кінцевих результатів. Значить, справа в іншому, а саме - в нових технологіях і методах господарювання. До речі, як