Земельне право, будучи галуззю правової науки, розглядається як система ідей, теорій, національних правових традицій та інших ціннісних категорій про землю; земельно-правових принципів; правових норм, якими регулюються земельні відносини, а також правових способів задоволення і захисту земельних інтересів фізичних та юридичних осіб за допомогою державних і земельно-правових інститутів.

1.2. Розвиток земельного права в умовах земельної реформи

Питання власності на землю в Україні в історичному контексті без перебільшення було питанням життя і смерті. Тільки на початку ХХ століття аграрний характер вітчизняної економіки поступово змінюється на аграрно-індустріальний. Цей складний, масштабний і, певною мірою, трагічний процес народження в Україні модерного суспільства історики охарактеризували як рух «із селян у націю». Безземелля на селі і як його наслідок – люмпенізація населення, стали основними темами тогочасної української літератури. Невдалі земельні реформи стали однією із ключових причин падіння довіри у населення до українських урядів 1917-20 рр. та їх поразки. Запропонована більшовиками радикальна і, на перший погляд, напрочуд зрозуміла формула «землю – селянам» обернулася новим відновленням кріпацтва. Десятиліттями нормою «господарського» використання земель було правило: «должон, як земля колгоспу» [21, c. 59].

Тому не випадково молода українська держава отримала у спадок від СРСР вузол проблем, що пов’язані із правовим регулюванням земельних відносин. На сучасному етапі розвитку суспільства ці питання набули особливої актуальності. Низка гучних «земельних» скандалів у столиці та регіонах зайвий раз довела: проблема потребує негайного кваліфікованого вирішення.

Реформування існуючих земельних відносин завжди, на всіх етапах розвитку людської цивілізації, належало до надто складних завдань і найважливіших напрямів соціально-економічної політики взагалі та аграрної зокрема. Адже ці перетворення стосуються насамперед питань власності на землю, володіння, використання й розпорядження земельними ресурсами як головним засобом виробництва у сільському і лісовому господарствах та просторовою базою розташування будь-яких об'єктів виробничого і невиробничого призначення.

Після проголошення незалежності України розпочався процес національного відродження і розбудови української державності. Цим обумовлюється потреба створення власної української правової системи.

Правова система української держави почала формуватися дещо раніше, з дня прийняття (16 липня 1990 р.) Декларації про державний суверенітет України [5]. З цього часу було прийнято ряд законів, які стосуються державного будівництва, економічного і соціального розвитку України, агропромислового комплексу, екології, землі та інших природних об'єктів. Наявність теоретичних засад законотворення стала передумовою для розробки концепції правової системи та її формування.

Для формування законодавчої бази були використані досягнення юридичної науки, історичний і сучасний міжнародний досвід, досвід економічних реформ та інших перебудовних процесів, у тому числі пе-реходу від планово-регулюючої до ринкової економіки.

Основою формування системи права мала бути Конституція України [1], оскільки всі галузі права повинні бути узгоджені між собою і відповідати Основному Закону. На перших порах становлення правової системи належної Конституції України не було, вона була прийнята лише у 1996 р. [1]. Це призводило до певних ускладнень. За таких умов важливого значення набувало прогнозування і наукове обгрунтування розвитку законодавства. У перші роки розбудови держави законотворчий процес здійснювався стихійно, здебільшого до прийнятих законів вносились зміни і доповнення, в окремих випадках закони приймались у новій редакції.

У радянський період земельне право базувалось на концепції, що земля є виключною власністю радянського народу, державною власністю. Для всіх потреб розвитку економіки і життєдіяльності людей земля надавалась у постійне чи тимчасове користування. Союзні республіки, в тому числі Українська РСР, не були суб'єктами права власності на землю.

Лише 18 грудня 1990 р. було прийнято новий Земельний кодекс Української РСР, ст. 1 якого проголошувала, що відповідно до Декларації про державний суверенітет України земля є власністю її народу [2]. Кодексом було встановлено, що земля надається громадянам України у довічно успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва; для традиційних народних промислів [ст. 6 ЗК]. В усіх інших випадках і для всіх інших цілей земля надавалась громадянам і юридичним особам у постійне чи тимчасове користування [ст. 7]. Статею 8 ЗК вводилась оренда землі.

Цього ж дня була прийнята Постанова Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу». У Постанові відзначалось, що земельна реформа є частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Верховна Рада УРСР постановила оголосити з 15 березня 1991 р. всі землі УРСР об'єктом земельної реформи [15].

На виконання цієї Постанови, використовуючи норми прийнятого тоді Земельного кодексу, в Україні розпочалась земельна реформа, основним завданням якої було надання земельних ділянок громадянам України для зайняття селянським (фермерським) господарством. Багато селян, в тому числі колгоспники, отримали земельні наділи і стали господарювати самостійно.

Реформування економіки зростало, змінювалась концепція реформи, яка була зорієнтована на широкомасштабну приватизацію і розвиток приватних форм господарювання. Виходячи з цієї концепції, Верховна Рада України 30 січня 1992 р. (уже після проголошення незалежності України) прийняла Закон України «Про форми власності на землю» [7]. Цим Законом встановлювались приватна, колективна і державна форми власності на землю.

13 березня 1992 р. було прийнято оновлений Земельний кодекс України [3], який