Закон України «Про форми власності на землю» [7] і Земельний кодекс України [3] започаткували нові форми земельних відносин, скасували монополію державної власності на землю, встановили приватну і колективну форми власності. Це призвело до корінних змін у земельних відносинах і до проведення земельної реформи. З цією метою 13 березня 1992 р. була прийнята Постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» [8, 9, 10].

5 травня 1993 р. були внесені відповідні зміни і до Постанови Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу». Основними завданнями земельної реформи стали приватизація землі, передача її у приватну власність громадянам України та у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, садівницьким товариствам. Важливе значення для регулювання земельних відносин в умовах ринкової економіки мають також закони України «Про плату за землю» в редакції від 19 вересня 1996 р.2 та «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р [6, 7].

З метою прискорення земельної реформи було прийнято низку Указів Президента України: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р., [9] «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р. [10], «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12 липня 1995 р. [11], «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від З грудня 1999 р. [12] та ряд інших.

Процес правотворчості свідчить про становлення в Україні самостійної галузі земельного права, яка розвивається динамічно, послідовно, про вдосконалення інститутів земельного права, створення сприятливих умов для підвищення ефективності земельних реформ і впорядкування земельних відносин охорони земель та захисту прав на землю громадян України, інших держав і юридичних осіб.

Наведене свідчить, що земельне право України як галузь права займає ойіє з провідних місць в Українській правовій системі.

Земельне право займає чільне місце і в системі правової науки. Наука земельного права почала розвиватися в колишньому СРСР після прийняття земельних кодексів союзних республік (УСРР — 1922 р.). На перших порах, в роки розгортання суцільної колективізації (1928— 1930 рр.) в боротьбі проти теорії «селянського права», з однієї сторони, і проти теорії «кооперативного права», з другої, виникла теорія земельно-колгоспного права. Її основним представником був московський професор А. П. Павлов. Головна увага в його працях була спрямована на підміну кооперативного права земельно-колгоспним правом і визначення предметом правового регулювання останнього господарської діяльності колгоспів як вищого типу кооперації з використанням державних земель. В Україні концепцію теорії земельно-колгоспного права підтримував професор Київського університету П. Д. Індиченко.

Варто відзначити, що офіційна влада негативно ставилася до науки земельно-колгоспного права, яка, правове регулювання господарської діяльності колгоспів ніби-то зводила лише або ж переважно до питань правового регулювання сільськогосподарського землекористування, тоді як в колгоспах існували багатоманітні і досить складні господарські відносини.

У зв'язку з цим Всесоюзна нарада з питань радянської правової науки в 1938 р. прийняла рішення про розподіл єдиної галузі земельно-колгоспного права на дві самостійні галузі: земельне право і колгоспне правої. 3 того часу земельне право стало самостійною галуззю в системі правової науки.

Проблемами розвитку науки земельного права в незалежній Україні займаються науковці Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого, Одеської державної юридичної академії, Львівського державного університету ім. Івана Франка, інших наукових та учбових закладів.

Слід також відзначити, що соціально-економічні та політичні умови, в яких здійснюється земельна реформа в Україні, надзвичайно несприятливі, складні і неоднозначні. Надзатяжна системна криза, що охопила всі сфери суспільства нашої держави, змушує у пошуках шляхів подолання цієї кризи вдаватися до застосування термінових, нерідко пожежних, а тому недостатньо виважених заходів. До того ж, навколо питань земельної реформи, як завжди, точиться досить гостра політична боротьба.

Реформування та удосконалення земельних відносин в Україні повинно радикально вирішити питання економічних інтересів селянина-трудівника - його слід визнати й узаконити як суб'єкта аграрних відносин і реального повноправного власника землі та інших засобів виробництва. Формально такий статус селянина вже юридично визнано, але реалії життя такі, що справжніх землевласників на селі ще немає. Їх повинен сформувати цивілізований, регульований державою прозорий, а не тіньовий земельний ринок [44, c. 17].

Метою земельної реформи в Україні є реформування існуючих земельних відносин на основі визнання прав та інтересів людини, принципів вільного вибору форм і методів господарювання і насамперед перетворення відносин власності на землю у сільському господарстві та в суміжних з ним галузях і сферах економіки. Без реального власника немає й справжнього інтересу, немає відповідальності, соціальної справедливості, впевненості у завтрашньому дні. Отже, наближення сільськогосподарського працівника до власності на землю й інші засоби виробництва (формування селянина-власника) треба розглядати як одне з найважливіших завдань земельної та аграрної реформи.

Передача землі у приватну власність селянам означає повернення нашої держави на той шлях, з якого зійшла