Актами контролю нормотворчості Конституційним Судом України є його рішення про конституційність (або неконституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрі України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Підставами для прийняття рішення щодо неконституційності зазначених актів згідно зі ст.15 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 7 липня 2009 року [91] є їх невідповідність Конституції України; порушення встановленої Конституцією процедури їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності; перевищення конституційних повноважень при їх прийнятті. Ці акти можуть визнаватися неконституційними повністю або в їх окремих частинах. У такому випадку у відповідності зі ст.73 вказаного Закону, вони оголошуються не чинними і втрачають чинність від дня прийняття Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Характерною рисою державного контролю в багатьох сучасних державах є існування в їх механізмі особливого органу, що має назву “омбудсман” і знаходиться поза колом таких органів як адміністративні, судові чи прокурорські. Маастріхтським договором (1991 р.) омбудсман введено у інституціональну систему Європейського Союзу, хоча у ньому лише трьом державам-членам був відомий подібний орган [127, с.437-438]. В Україні омбудсман – це Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі - Уповноважений).

Проте практика контрольної діяльності Уповноваженого, як зазначає Б.Свиридов, свідчить на користь тези про актуалізацію потреби у розширенні цих прав [111, с.3], оскільки, наголошує А.Тененбаум, це “владна структура без владних повноважень” [119, с.102]. Дійсно, закон про Уповноваженого потребує нагального усунення прогалин, котрі стосуються відсутності норм про: обов’язковість розгляду актів реагування Уповноваженого; акти реагування представників Уповноваженого; обов’язковість скасування незаконних рішень, що стали об’єктом актів реагування Уповноваженого; зв’язок актів Уповноваженого з юридичною відповідальністю винних у правопорушеннях; зв’язок акту усунення виявлених Уповноваженим порушень з можливістю компенсації збитків відповідним особам.

У здійсненні фінансового контролю беруть участь усі органи державної та місцевої влади і управління залежно від їх компетенції, визначеної Конституцією України, законами України, нормативними актами, що визначають їх статус. Залежно від характеру діяльності, повноважень у сфері фінансового контролю усі органи, які його здійснюють, поділяють на дві групи:

1) органи, що реалізують повноваження у сфері фінансового контролю поряд з іншими своїми повноваженнями. Це органи загальної компетенції, до яких належать:

- представницькі органи держави, місцевого самоврядування (Верховна Рада України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідні місцеві ради);

- Президент України;

- органи виконавчої влади загальної компетенції (Кабінет Міністрів України, Кабінет Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад);

- міністерства, відомства, інші центральні органи виконавчої влади, які здійснюють фінансовий контроль поряд зі своїми основними функціями;

2) органи, що спеціально створені для здійснення фінансового контролю в Україні (Рахункова палата, Міністерство фінансів України, органи державної контрольно-ревізійної служби, органи державної податкової служби України тощо) Процес формування системи органів фінансового контролю нерозривно пов'язаний зі становленням України як демократичної, соціальної, правової держави [25, с.249-250].

Україна, здобувши незалежність, проголосила про створення бан-ківської, цінової, фінансової, митної, податкової системи, формування державного бюджету, впровадження своєї грошової одиниці та одночасну реорганізацію існуючої і створення власної системи фінансового контролю.

Найбільш важливими напрямами у цій сфері стали:

- подолання принципів партійності контролю та класового підходу до нього;

- скасування так званого робітничого, народного та інших, харак-терних для тоталітарного режиму, різновидів фінансового контролю;

- усунення надмірної централізації органів фінансового контролю;

- роздержавлення контролю;

- утворення інститутів фінансового контролю, придатних для де-мократичного суспільства, сучасних потреб держави, органів місцевого самоврядування;

- формування інститутів незалежного фінансового контролю, що відповідає принципам становлення громадянського суспільства в Україні [25, с.250].

Існування фінансового контролю в Україні, як і в інших країнах світу зумовлено насамперед існуванням державного бюджету, кошти котрого накопичуються головним чином через механізми оподаткування і складають фінансове підгрунтя діяльності держави. Будь-яка держава зацікавлена у міцності цього підгрунтя і тому повинна контролювати як процес накопичення, так і процес витрат власних бюджетних коштів, але рух останніх – це тільки один із існуючих об’єктів фінансового контролю. Зазвичай у літературі вказують на такі об’єкти даного контролю як грошові фонди держави і суб’єктів місцевого самоврядування, і тому визначають його як контроль за законністю і доцільністю дій у сфері утворення, розподілу і використання зазначених грошових фондів [11, с.739].

В.Н.Хропанюк вказує, що вищий фінансовий контроль за доходами і видатками є прерогативою парламенту, в усіх країнах широкі права щодо такого контролю мають міністерства фінансів, специфічні функції фінансового контролю здійснюють державні митниці [136, с.159]. Але в сучасній Україні фінансовий контроль є синтезом контролю парламентського, відомчого та позавідомчого.

Згідно зі ст.98 Конституції України, від імені Верховної Ради України контроль за використанням коштів Державного бюджету України здійснює Рахункова палата. Такий орган як Рахункова палата є і в інших країнах. В Російській Федерації – це Лічильна палата, яка допомагає Парламенту і Уряду контролювати виконання фінансових законів [41, с.120]. В Німеччині Лічильна палата перевіряє звіти, а також рентабельність і правильність управління в економічній і бюджетній сферах [40, с.211]. Стаття 1 Закону України “Про Рахункову палату” від 11 липня 1996 року [101] вказує, що Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй, вона здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави. Ст. 2 зазначеного закону визначає, зокрема, наступні завдання Рахункової палати: організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини