України “Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” [104] діяльність Уповноваженого стосується відносин, що виникають, зокрема, “при реалізації прав і свобод людини і громадянина”, між громадянами України та “органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами” в Україні. На загальнодержавний масштаб діяльності Уповноваженого вказує, наприклад, зміст ст.13, 15 зазначеного Закону. Зокрема, згідно зі ст.15 серед актів реагування Уповноваженого є “подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб”.
Загальнодержавний характер діяльності – ознака органів контрольної влади, наявність котрої констатує і В.Гергелійник. Він пише: “діяльність органів контрольної влади має загальнодержавний характер” [15, с.82] і, фактично повторюючи слова В.Є.Чіркіна про контрольну владу: “Сфера застосування останньої не обмежена” [140, с.12], одночасно визначає серед ознак зазначених органів і таку: “сфера застосування контролю в сукупності не обмежена іншими державними органами”. Формулювання вищевказаних ознак мають тавтологічний момент, чітке аналітичне встановлення котрого унеможливлюється відсутністю будь-якої авторської інтерпретації змісту зазначених ознак. Тому можна вважати, що ці формулювання стосуються саме загальнодержавного характеру діяльності як однієї з ознак органів контрольної влади.
Автономність органів контрольної влади має подвійний характер. З одного боку, вони характеризуються структурною автономністю, тобто структурною відокремленістю у механізмі держави від якісно інших органів. Вони – такі ж самостійні органи, як і органи законодавчої, виконавчої, судової влади. Ця самостійність, структурна автономність нерідко підкреслюється структурою основних законів, тим, що у структурі останніх фігурують окремі розділи, присвячені виключно відповідним органам контрольної влади. Яскравий приклад: наявність у структурі Конституції України розділу, присвяченого Конституційному Суду України. Аналогічного призначення розділи має Конституція Іспанії [39, с.409], Конституція Італійської Республіки [39, с.446], а один із розділів Конституції Ірландії має назву: “Контролер і Генеральний аудитор” [39, с.346].
Ще характерною рисою органів контрольної влади є їх субординаційна автономність, тобто їм, за загальним правилом, не притаманна підпорядкованість ні у межах усієї системи органів держави, ні у межах власне системи органів контрольної влади. Усі вони мають у системі внутрішньодержавних владовідносин самостійний статус, незалежні від інших органів, проте підкреслюється їх підпорядкованість закону (у збірному значенні цього слова). Так, Уповноважений Верховної Ради України у своїй діяльності керується лише Конституцією України, законами України, міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України [104].
Основний Закон Намібії 1990 р. проголошує: “Омбудсмен незалежний і підпорядкований тільки Конституції і закону”, Органічний закон Іспанії №3-1987 р. вказує: “Народний захисник не отримує вказівок ні від якої влади”, Конституція Бангладеш 1972 р. підкреслює: “генеральний аудитор при здійсненні своїх функцій не підпорядкований управлінню або контролю будь-якої особи чи влади” [140, с.13], Конституція Австрії наголошує: Рахункова палата “підпорядкована тільки положенням закону” [39, с.70-71].
Системність як ознака контрольної влади припускає наявність системного функціонування органів контрольної влади. “Конституційними ознаками існування цієї гілки влади є системний характер її структури і спільне функціональне призначення усіх елементів системи, а саме здійснення контролю”,- зазначає І.В.Процюк [84, с.7]. У державі є певна кількість органів, що уособлюють цю владу, але їх не можна розглядати як просту механічну сукупність органів, навпаки, вони складають у сукупності саме систему органів. Зумовлюється це тим, що саме їх загальна діяльність забезпечує наявність охоплення постійним контролем певних аспектів, сфер життєдіяльності суспільства та держави, котрі відображаються поняттям “об’єкт контролю” (конституційна законність, права людини тощо). Ці органи, також у чомусь можуть доповнювати одні інших. Так, приміром, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини може звернутись до Конституційного Суду України з конституційним клопотанням для вирішення питання про відповідність Конституції України закона України. Окрім того, органи контрольної влади мають багато загальних для них правових принципів діяльності, насамперед таких конституційних принципів як верховенство права, пріоритет прав людини тощо. Взагалі, як зазначає В.Є.Чіркін “хоча контрольну владу здійснюють органи різних видів, не підпорядкованих між собою, окремі основні закони встановлюють їх певну систему”, іноді вона розуміється як “організаційно(структурно)-функціональна”, має у внутрішній організації елемент ієрархічності, але у більшості країн “зостається переважно функціональною” [140, с.13], тобто органи контрольної влади у межах їх системи розрізнюються лише за напрямками контрольної діяльності.
Приклад винятку із зазначеного загального правила демонструє Конституція Перу 1979 р., котра передбачає контрольну діяльність Генерального контролера і відповідних органів, що знаходяться з ним у субординаційних відносинах [140, с.13]. Статус останнього нагадує статус Генерального прокурора України, котрому підпорядковані численні органи прокуратури.
Наявність субординаційної автономності як ознаки органів контрольної влади викликає сумніви щодо правильності судження: “контрольна влада репрезентована вищими органами держави особливого роду” [140, с.12]. Термін “вищий орган” припускає наявність інших органів, а саме: органів, підпорядкованих вищому у їх системі. Наприклад, згідно з Конституцією України в Україні немає вищого органу законодавчої влади, оскільки Верховна Рада України “є єдиним органом законодавчої влади в Україні” (ст.75), тоді як “Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади” (ст.113), “Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є верховний Суд України” (ст.125). Проте є хибним ствердження, що лише відповідні вищі органи репрезентують ту чи іншу гілку влади. Так, одне із положень Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. №4 наголошує: “Статтями 124, 125 Конституції України та Законом “Про статус суддів” передбачено, що носіями судової влади є професійні судді й залучені у визначених законом випадках до