Більш правильно казати про репрезентованість контрольної влади не вищими, а спеціальними органами (Конституційний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини). На користь цього висновку свідчить те, що, наприклад, Уповноважений Верховної Ради України має право призначати своїх “представників”, але їх взаємовідносини не характеризуються законом за схемою “вищий орган – підпорядковані органи”, тут схема дещо інша – “Уповноважений – помічники”. Роботі Уповноваженого допомагають призначені ним представники, а також утворені при ньому консультативна рада, секретаріат [104].

На користь зазначеного висновку також може свідчити позиція О.Ф.Дашковської, котра, на відміну від тих науковців, котрі вважають, що прокуратура повинна знаходитись при законодавчій владі [53,с.21], до “четвертої гілки влади – “контрольно-наглядової” (її термінологія) в Україні відносить не усі органи прокуратури, а лише Генерального прокурора України [22,с.12-13]. Це загалом правильна позиція, оскільки у системі органів прокуратури реальну незалежність (субординаційну автономність) має лише Генеральний прокурор України, оскільки згідно з Законом України “Про прокуратуру” [97] органи прокуратури “становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим” (ст.6), також ст.15 цього закону передбачає “повноваження Генерального прокурора України по керівництву органами прокуратури”, тобто усередині системи органів прокуратури є чіткі субординаційні відносини.

Окрім того, органам прокуратури притаманна не тільки контрольна діяльність, – згідно з п.9 перехідних положень Конституції України вони здійснюють “функцію нагляду за додерженням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства”. Наявність останньої функції унеможливлює кваліфікацію усіх цих органів як контрольних, хоча, з іншого боку, прокурори здійснюють прокурорський нагляд і тому аж ніяк не можна констатувати, що Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори не є суб’єктами контрольної діяльності (“наглядової” за термінологією законодавства), тобто останні є суб’єктами контрольної влади.

Зазначену думку у певній мірі підтверджує і позиція російського науковця Н. Колпакова, котрий органи прокуратури (Прокуратура РФ та ін), органи фінансового контролю (Рахункова палата РФ та ін.), омбудсмани (Уповноважений з прав людини РФ та ін.) відносить до “контрольно-наглядової влади” (останній термін, а не термін “контрольна влада”, на його думку є більш корректним стосовно Росії, хоча, слід наголосити, перед таким висновком він усе ж пише, що поняття контроль і нагляд “багато у чому синонімічні”) [38, с. 23, 10, 33].

Повертаючись до аргументації щодо доцільності застосування терміна “спеціальні органи” (або “спеціальні конституційні органи”) щодо суб’єктів контрольної влади, і узагальнюючи усе вищесказане у зв’язку з даним питанням, слід зазначити, що останні також можуть бути визначені і як “особливі органи” або “органи особливої компетенції”.

Російські науковці вказують: “Так само як статус Президента РФ не дозволяє однозначно віднести його ні до однієї із трьох класичних гілок влади, також є перешкоди для ствердження про приналежність до них державних органів особливої компетенції. Такими органами на федеральному рівні є Прокуратура, Рахункова палата, Центральний банк, Федеральне казначейство, Центральна виборча комісія, Уповноважений з прав людини” [18, с.531]. Як бачимо, серед названих органів особливої компетенції фігурують і ті, котрі прийнято кваліфікувати як органи контрольної влади.

Стосовно проблеми коректності застосування терміна “вищі органи” до суб’єктів контрольної влади, доцільно звернути увагу і на позицію С.С.Алексеєва, який наголошує: “Вищу владу в державі у різних співвідношеннях представляють: глава держави, законодавча влада, а також уряд… (при наявності… третьої влади – судової)” [3, с.40].

У той же час, стосовно зазначеної проблеми слід сказати, що в юриспруденції фактично загальноприйнятим є застосування терміну “вищі” до певного кола органів державного механізму, хоча деякі із них не очолюють систему підпорядкованих їм органів (парламент, глава держави тощо).

Продовжуючи інтерпретацію вищеназваних основних ознак контрольної влади, слід зазначити, що лише уся їх сукупність є критерієм загальної видової різниці цих органів у системі розподілу влад. Тому, хоча монофункціональність є вихідною, первинною, визначальною, системоутворючюю тощо ознакою цих органів, усе ж не буде достатньо правильним твердження, що коли основною функцією органу є здійснення ним контрольної діяльності, то це і є підставою віднесення його до органів контрольної влади. Сформульоване нами застереження зумовлене тим, що, наприклад, є ціла низка контрольних органів виконавчої влади, котрі здійснюють головним чином контрольну функцію. Мова йде про “державні спеціалізовані інспекції, які створюються в галузях промисловості, фінансів, сільського господарства, охорони природи, будівництва тощо… рибнагляд, ветеринарний, котлонагляд, газовий, гірничо-технічний тощо” [78, с.425].

Такого роду органи (санітарно-епідеміологічні станції, державна автомобільна інспекція, інспекція пожежного нагляду тощо), зазначає В.Є.Чіркін, здійснюють контроль, який “має “частковий” характер” [140, с.11] або, інакше кажучи, має спеціалізований характер і визначається зазвичай у юридичній літературі як відомчий контроль.

Контроль органів контрольної влади також має спеціалізований характер (наприклад, конституційний контроль, фінансовий контроль, контроль дотримання прав людини), але органи відомчого контролю не мають структурної і субординаційної автономії в системі розподілу влад, вони лише підвид такого виду органів як органи виконавчої влади.

Що стосується видів органів контрольної влади, то у даному питанні немає єдиної точки зору. Якоїсь сталої класифікації цих органів ще не існує. Згідно з найбільш “широким” поглядом, без будь-якого обгрунтування констатується, що “Утворення і зростаюча активність контрольних структур держави на усіх рівнях законодавчої, виконавчої і судової влади призводять до утворення органів особливої компетенції, виконуючих у своїй сукупності головним чином функції контрольної влади. Це насамперед органи прокуратури, рахункові палати, інститут омбудсмана, виборчі органи, державний банк і ряд інших” [18, с.356].

Загалом, органи контрольної влади не можна класифікувати за