Загалом сьогодення життєдіяльності певних країн світу свідчить про можливість констатації існування не тільки “контрольної влади” (наприклад, Гл.12 Конституції Швеції має назву: “Контрольна влада” [39, с.721]), окрім класичної тріади влад. Так, пишуть про “президентську владу” [146, с.35; 139, с.16], про “прокурорську владу” [48, с.151, 154; 131, с.7] або “прокурорсько-наглядову владу” [64, с.8]. Основні закони деяких країн світу вказують на “виборчу владу”, “установчу владу” і зумовлюють необхідність казати не про “виконавчу”, а про “урядову владу” [140, с.10].

Саме особливий статус уряду підкреслює поняття “регламентарна влада”, що вказує на можливість уряду, наприклад Іспанії, Франції регулювати суспільні відносини актами (“регламентами”), юридична сила котрих менша, ніж у закону, але вони не є і підзаконними актами, оскільки можуть видаватись щодо питань, які законом не регулюються (і не можуть, у деяких країнах, регулюватись) [11, с.587]. Звертає на себе і Гл.9 Конституції Швеції – “Фінансова влада”, котра присвячена діяльності центрального банку держави [39, с.716-717]. Особлива увага у сучасній літературі приділяється установчій владі, основними різновидами котрої (за джерелом і суб’єктом) є: 1) установча влада соціальних спільнот (виникає із природнього права соціального суб’єкта на самоорганізацію); 2) установча влада органів державної влади і посадових осіб (виникає із цілей, задач і функцій котрі вони здійснюють). Ще нещодавно єдиною формою установчої влади оголошувалось установче зібрання, а саме ця влада зводилась до утворення конституції, але за сучасних умов її основними функціями є: 1) прийняття і зміна конституції, забезпечення її дії; 2) прийняття рішення про необхідність заснування якісно нової влади; 3) організація заснування нової влади; 4) періодичне перезаснування влади (організація виборів посадових осіб і контроль за правильним виразом волі народу); 5) вищий контроль за розвитком і забезпеченням прав людини [18, с.350-353] (із засновчою владою мають зв’язок, зокрема, “надпарламентські органи влади” [11, с.386]). Як бачимо, слова В.Є.Чіркіна про “нову тенденцію розподілу влад в сучасних умовах … “відгалуження” нової гілки влади - контрольної” [140, с.18] стосуються не тільки “контрольної влади”. У літературі прямо констатується, що “сучасне розуміння системи державної влади включає, поряд з засновчою владою, наступні її різновиди: законодавчу владу, владу глави держави, виконавчу (урядову) владу, судову і контрольну владу” [18, с.354]. Зазначимо, що у Конституції Алжиру 1976 р. є і таке поняття як “політична влада керівної партії”, окрім того іноді науковці говорять про поділ влади між державою і громадянським суспільством, тобто диференціюють владу на політичну, економічну, ідеологічну, масових рухів і т. ін. [28, с. 90].

Є ще одна тенденція, котра має глибокі історичні корні, пов’язана з іменами Д.Локка, Ш.Монтеск’є, Ж.Ж.Руссо і такими назвами юристів-вчених (за характером їх наукових переконань) як “розподільники” і “єдиновладники”. Мова йде про тенденцію в Україні говорити не про “розподіл влад”, а саме про “розподіл влади” [131, с.7]. Об’єктивною передумовою цього є насамперед те, що ст.6 Конституції України вказує як раз на розподіл не влад, а влади, тобто наголошує на її єдності. Цю єдність підкреслює і така тенденція, як взаємопроникнення однієї влади в іншу (приміром, в Україні уряд має право розробки законопроєктів, парламент і глава держави приймають участь у формуванні уряду, Конституційного Суду України і т. ін.), тобто “китайської стіни” у здійсненні владами своїх функцій не існує.

Отже, як бачимо контрольна влада в нашій державі – це ще одна влада, котра фігурує у переліку влад, серед яких традиційно називають лише законодавчу, виконавчу та судову. Сьогодення життєдіяльності держави, на одному рівні із зазначеною класичною тріадою влад однозначно розмістило ще і контрольну владу. Остання, незважаючи на всі проблеми її здійснення, все-таки виділяється як самостійно влада поряд з законодавчою, виконавчою і судовою владою.

ВИСНОВКИ

З тих висновків, що зроблені у даній роботі, найбільш загальними і важливими є такі :

1. Існує теоретична можливість для здійснення у контексті мови законодавства уніфікації термінів “контроль” і “нагляд” на користь першого, проте її реалізація повинна враховувати і такі чинники, як стабільність права, традиції та спадкоємність у праві.

2. ”Контроль” - родове поняття, котре охоплює “нагляд” як особливий (“галузевий”) вид контролю, його форму. Цю особливість слід зв’язувати не з терміном «нагляд», а з характером нагляду: прокурорський, адміністративний і т. ін., її уособлюють відповідні індивідуалізовані повноваження суб’єкта нагляду.

3. Державний контроль – це самостійно чи зовнішньо ініційована діяльність уповноважених на те суб’єктів, яка спрямована на встановлення фактичних даних щодо об’єктів цього контролю задля визначення їх відповідності (невідповідності) тим правомірним оціночним критеріям, котрі припускають застосування адекватних одержаному результату заходів реагування в унормованому порядку.

4. Державний контроль є функція, стадія державного управління, засіб забезпечення законності та реалізації управлінських рішень.

5. Аналіз співвідношення таких явищ, як державне управління і державний контроль вказує на їх комплементарність, головною рисою котрої є вторинність, службова роль останнього щодо першого.

6. Основне призначення державного контролю – виявлення невідповідності його об’єкта тим чи іншим правомірним оціночним критеріям для подальшого застосування адекватних заходів реагування (насамперед коректувального характеру). У існуванні контролю не було б потреби, якби його об’єкти завжди відповідали вимогам щодо їх стану чи поведінки .

7. Українська держава характеризується існуванням у ній поряд з національним контролем і наднаціонального контролю. Істотною рисою зазначеного періоду є політика відмови від тотального контролю держави над суспільством за умов становлення і посилення підконтрольності держави суспільству.

8. Наявність