Зазначене звертає увагу на головні якісні ознаки контрольної діяльності, ті ознаки, котрі відрізняють цю діяльність від інших видів державної діяльності. На особливість контрольної діяльності вказує не стільки її регулятивний аспект (поведінка у формі реагування на оцінений факт), скільки пізнавальний (встановлення факту) і оціночний (оцінка факту). Встановлення фактів поведінки (стану) об’єкта контролю для виявлення насамперед їх не відповідності певним критеріям, має безпосереднє відношення до мети контрольної діяльності і підкреслює специфіку даної державної діяльності серед інших. Визначення цієї специфіки - не проста річ, оскільки не тільки контрольні органи, але й інші встановлюють певні факти, їх оцінюють і приймають відповідні рішення.

Останній пункт у визначенні державного контролю пов’язаний з тим, що оцінка відповідних фактів припускає застосування певних заходів реагування на дані факти в унормованому порядку. Аргументація необхідності цього положення у тексті даного визначення співпадає з напрямками тієї, котра вже мала місце при обгрунтуванні формулювання “правомірний оціночний критерій”. Застосування заходів реагування у встановленому порядку (законом, договором) – це гарантія їх правомірності. Ця правомірність – закономірний наслідок додержання процедурно-процесуальної форми суб’єктом застосування правомірності його дій. Термін “порядок” охоплює такі юридичні поняття як “процедура” і “процес”, тому саме йому, а не якомусь із цих понять, краще надати перевагу при формулюванні зазначеного заключного моменту визначення поняття державного контролю.

Підхід щодо застосовування у формулюванні визначення державного контролю виключно абстрактної форми викладу норми у статті нормативно-правового акта [107, с.100] (мова йде про такі поняття як “діяльність уповноважених на те суб’єктів”, “адекватні заходи реагування”, “встановлений порядок” тощо), покликаний зробити це визначення як лаконічним, так і стабільним (розбудова, реорганізація механізму державного контролю, будь-які конкретні трансформації, модифікації у ньому не призведуть до неадекватності цього визначення державно-правовій дійсності) але й універсальним (родовим, загальногалузевим). На засаді даного визначення може бути сформульоване будь-яке більш конкретне видове поняття державного контролю. Такими поняттями повинні бути галузеві поняття державного контролю (конкретика певної галузі законодавства вимагає відповідної конкретизації державного контролю, котрий має відношення до даної галузі).

Отже, з вище вказаного можна зробити таке визначення державного контролю – це самостійно чи зовнішньо ініційована діяльність уповноважених на те суб’єктів, яка спрямована на встановлення фактичних даних щодо об’єктів цього контролю задля визначення їх відповідності (невідповідності) тим правомірним оціночним критеріям, котрі припускають застосування адекватних одержаному результату заходів реагування в унормованому порядку.

1.2. Контроль в юридичній діяльності

Одним із елементів соціальної дійсності є соціальна діяльність. Якщо елементи соціальної дійсності умовно класифікувати на пасивні та активні, то соціальну діяльність слід відносити до її активних елементів, оскільки саме завдяки своїй діяльності людина перетворює природне середовище і тим самим робить себе діяльним суб’єктом, а освоювані ним явища природи - об’єктом своєї діяльності [132, с.610].

Найпростішою одиницею соціальної діяльності є “соціальна дія” (цілераціональна, ціннісно-раціональна, ефективна, традиційна) як дія індивіда, спрямована на вирішення життєвих проблем та протиріч і свідомо орієнтована на відповідну поведінку людей [116, с.79-80]. Дії індивідів як масовидний процес складають соціальну діяльність, котра спрямована на задоволення потреб і інтересів людей.

Загальне орієнтування соціальної діяльності на задоволення потреб і інтересів людей є чинником того, що соціальна діяльність визначається як спосіб організації та існування соціального організму, в процесі чого, шляхом перетворення та споживання оточуючого світу, відбувається задоволення життєвих потреб та інтересів соціальних суб’єктів [21, с.25].

Багатоманітність потреб і інтересів індивідів, їх об’єднань (великих, малих) є передумовою багатоманітності конкретних видів людської діяльності: виробничої, політичної, духовної, управлінської тощо. Серед видів соціальної діяльності є і юридична діяльність, існування котрої, як і будь-якої іншої трудової діяльності, пов’язане із “необхідністю досягнення практично корисного, утилітарного результату” [24, с.77], тобто слугує, як вже було зазначено, задоволенню тих чи інших потреб і інтересів людей.

Огляд літератури дає підстави для висновку про відсутність однозначності у визначеннях юридичної діяльності. В межах існуючих точок зору її “порівнюють з правовою діяльністю, правовою активністю, правовою поведінкою тощо” [21, с.26]. Не вдаючись до глибокого аналізу цих точок зору, можна звернути увагу на деякі з визначень юридичної діяльності задля формування загального уявлення про неї.

Так, Б. І. Пугінський стосовно юридичної діяльності вказує, що її слід розуміти як “сукупність дій держави у особі його органів, інших організацій і громадян у зв’язку з утворенням юридичних норм, використанням інших правових важелів при вирішенні економіко-соціальних задач” [106, с.17]. Дане визначення відображає погляд, згідно з яким суб’єктами юридичної діяльності можуть бути і окремі громадяни, соціальні групи тощо. Такий підхід щодо визначення кола суб’єктів юридичної діяльності робить дану категорію занадто широкою, внаслідок чого вона втрачає власну методологічну, прикладну, гносеологічну цінність. Цей підхід не дозволяє відобразити те головне і відносно самостійне у власній природі юридичної діяльності,