Безперечно, можна описувати контроль, використовуючи філософське поняття “форма”, але усе ж такий підхід, скажімо так, є кроком назад, якщо його оцінювати з позицій поступального історичного розвитку понятійного апарату науки теорії держави та права. Справа у тому, що категорія “правова форма”, як інструмент загальнотеоретичної характеристики контролю, є категорія більш містка, інформативна. Вона охоплює поняття “форма”, оскільки вказує на контроль як на відносно самостійний зовнішній прояв державної діяльності: контроль, як вже було зазначено,— це різновид відповідної однорідної за своїми зовнішніми ознаками діяльності. Але головна якісна ознака змісту категорії “правова форма” полягає у тому, що дана категорія в сучасних умовах розбудови Української держави має безпосередній зв’язок з поняттям “правова держава” , котре іноді визначають саме як “правову форму організації та діяльності держави, її взаємовідносин із громадянським суспільством, індивідом (людиною, особою, громадянином)” [74, с.11].

Категорію “правова форма” як елемент характеристики державної діяльності було розроблено ще за часів колишнього СРСР. У радянській юриспруденції дана категорія не розглядалась у світлі вчення про правову державу, оскільки взагалі це вчення не визнавалось істинним, воно вважалось суто буржуазним, “пройнятим ідеями антикомунізму”[120, с.457]. Після розпаду СРСР, орієнтуючись на більшість західноєвропейських держав, пострадянські держави, у тому числі Україна (ст.1 Конституції України), проголосили себе правовими державами. У правовій державі усі види державної діяльності здійснюються у правовій формі, адже суб’єкти цієї діяльності, згідно зі ст.19 Конституції України, “зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”. Тому, на перший погляд, може видатись недоцільним або не актуальним використання поняття “правова форма” для характеристики державної діяльності, у тому числі контрольної діяльності. Але такий підхід до вирішення “долі” поняття “правова діяльність” слід вважати хибним. Це підтверджує факт сучасного розвитку змістовної сторони даного поняття, оскільки у його визначеннях в сучасній юридичній літературі, як ми вже зазначали, знайшло відображення визначення поняття правової держави. Поняття “правова форма” наголошує на необхідності відповідності будь-якої державної діяльності праву. “Правова форма”, або за термінологією А. П. Зайця, “юридична форма діяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб є … характеристикою правової держави в силу того, що є засобом контролю і обмеження влади” [29, с.24]. На користь правильності даного судження А.П. Зайця може свідчити, приміром, факт його логічної узгодженості з репрезентованим у юридичній літературі доктринальним положенням, котре стверджує: “правова форма забезпечує можливість здійснення дійового контролю за діяльністю державного апарату і тим самим утворює юридичні гарантії відповідальної поведінки держави перед населенням” [68, с.84]. Оскільки процес розбудови Української держави як правової ще не подолав за сучасних умов стадію “перших кроків”, поняття “правова форма” у юриспруденції слід вважати актуальним, воно потребує подальшого розвитку, і насамперед у плані його зв’язку з контрольною діяльністю у державі.

Отже, узагальнюючи сказане про контроль як правову форму державної діяльності і, одночасно, у методологічному плані орієнтуючись на слова В. Є. Жеребкіна: “Правове не існує до права, незалежно від нього. Те або інше конкретне соціальне явище стає явищем правовим лише через норми права” [27, с.32]. Слід зазначити, що категорія “правова форма” має два аспекти розуміння: 1) традиційний (склався ще за часів СРСР): це однорідна за своїми зовнішніми ознаками діяльність (ось чому - це форма державної діяльності); дана діяльність спричиняє правові наслідки (ось чому - це правова форма діяльності); 2) сучасний (склався у процесі розробки концепції правової держави, закріплення даного поняття Конституцією України): це не тільки однорідна за своїми зовнішніми ознаками діяльність, котра спричиняє правові наслідки; це також і насамперед діяльність, оформлена правом (чітко окреслена і обмежена нормами матеріального та процесуального права), внаслідок цього визначена правом форма будь-якої діяльності (правова форма) одночасно є інструмент (спосіб) її контролю.

РОЗДІЛ ІІ

КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ КОНТРОЛЮ

2.1. Види контролю в державі

У будь-якій системі (підсистемі системи) за напрямом зазвичай розрізнюють внутрішній і зовнішній контроль. Внутрішній контроль системи (підсистеми) є її самоконтролем, але внутрішній контроль не зводиться до самоконтролю, не слід ототожнювати ці поняття, оскільки окремі елементи системи здійснють як самоконтроль (внутрішній контроль), так і контроль одні за іншими (зовнішній контроль). Також треба звернути увагу на те, що зовнішній контроль – це не тільки контроль даної системи (підсистеми) за об’єктом, котрий знаходиться поза її межами, це також одночасно і контроль за даною системою з боку іншої, тобто зовнішній і внутрішній контроль можна розрізнювати не тільки за напрямом, але й за суб’єктом його здійснення (зовнішній суб’єкт, внутрішній суб’єкт).

Наявність у будь-якої держави власної території, відокремленої від територій інших країн державним кордоном, припускає, що внутрішній і зовнішній за напрямом стосовно цього кордону контроль можна визначати як контроль територіальний і екстериторіальний. Перший здійснюють суб’єкти даної країни на її території. Останній уособлює контроль суб’єктів країни поза її територіальними межами, або контроль, котрий здійснюють на території даної країни іноземні суб’єкти.

Орієнтуючись на зазначене далі, за суб’єктом (зовнішнім, внутрішнім) в Українській державі уявляється необхідним насамперед розрізнювати контроль: 1) наднаціональний (наддержавний); 2) національний (внутрішньодержавний): а) громадський; б) суб’єктів місцевого самоврядування; в) державний.

Як бачимо,