У зв’язку з тим, що у ХVII ст. відбувся “перехід України під протекторат російського царя” [33, c.277], (протекторат припускає “заступницькі відносини”, що виникають на договірній основі між сильною і слабкою державою [20, c.12]), можна звернути увагу на те, що всесвітня історія розвитку держав свідчить про існування у минулому такого виду наднаціонального контролю як резидентський контроль. Резидент – це, зокрема, представник “держави-метрополії в протектораті”, [115, с.576], що є фактичним правителем у ньому як формі “залежності, за якої одна держава (протектор) бере на себе здійснення зовнішніх зносин іншої держави, захист її території і фактично ставить під свій контроль її внутрішні справи через свого резидента”[115, с.554].

Логіка життєдіяльності тоталітарних держав (пригадаємо, хоча б поняття “залізна завіса” у його зв’язку із СРСР) припускає, що ці держави загалом негативно ставляться до наднаціонального контролю, тоді як у демократичних державах він завжди знаходить прояв у тій чи іншій формі.

У сучасній Україні наднаціональний контроль випливає насамперед із її зобов’язань як суб’єкта міжнародного права.

У той же час Україна є учасником певної кількості міжнародних договорів, котрі припускають здійснення на її території наднаціонального контролю. Як приклад, можна вказати на договори, що спрямовані на забезпечення міжнародної безпеки. Л.Д. Тимченко наголошує: “багато у чому проблема ефективності міжнародної безпеки зв’язана з питаннями контролю за виконанням міжнародних зобов’язань щодо роззброєння і обмеження озброєнь”, адже “не має сенсу укладати міжнародні договори щодо роззброєння без певних механізмів контролю”, [123, с.260].

Відповідно до Закону України “Про правонаступництво України” від 5 жовтня 1991 р. [96], “Україна підтверджує свої зобов’язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України” (ст.6), «Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки» (ст.7). У зв’язку з чим вона підконтрольна у плані виконання зобов’язань, котрі передбачені відповідними договорами.

Вступ України до Ради Європи, зокрема, характеризується тим, що на сесіях Парламентської асамблеї Ради Європи за інформацією моніториногового комітету по Україні періодично розглядаються питання про виконання Україною зобов’язань перед Радою Європи [128,с.3]. Прикладом наднаціонального контролю також є відповідна діяльність Комітету Міністрів Ради Європи стосовно держав, котрі визнають юрисдикцію Європейського суду з прав людини. З 17.08.1997 року зазначена юрисдикція розповсюджується і на Україну у зв’язку з прийняттям Закону України “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року , Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції” від 17 липня 1997 року [100], згідно з п.1 котрого “Україна повністю визнає на своїй території ... юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях , що стосуються тлумачення і застосування Конвенції”. Рішення даного суду остаточні і оскарженню не підлягають , контроль за виконання цих рішень - компетенція виконавчого органу Ради Європи - Комітету Міністрів[143,c.72].

Наднаціональний контроль - це відповідна діяльність представників певних суб’єктів міжнародного права : держав, всесвітніх, регіональних тощо міжнародних організацій – міжурядових (наприклад, ООН), неурядових (у світі їх більше 3 тис., кожна з яких повинна здійснювати свою діяльність більше ніж у 2-х країнах) [26,c.148-150]. Цю діяльність слід розглядати як результат “добровільної згоди з боку держави на обмеження свого суверенітету” [26,c.307], покладення на себе державою і виконання нею міжнародно-правових обов’язків , що припускають здійснення на її території контролю певних об’єктів. Наприклад , об’єктом зазначеного контролю можуть бути вибори народних депутатів України. Так, згідно з п.6 ст.11 Закону України ”Про вибори народних депутатів України” від 11 червня 2009 року суб’єктами виборчого процесу можуть бути і “офіційні спостерігачі від іноземних держав і міжнародних організацій”[86].

Наднаціональний контроль можна називати і іноземним контролем або контролем з іноземним елементом, чи міжнародним контролем. Останній термін нерідко зустрічається в літературі [123,с.262]. Наднаціональний контроль - дуже містке, багатопланове поняття, він є проявом зовнішнього контролю, котрий загалом може бути як правомірним (наприклад, інформаційно-аналітична діяльність акредитованих журналістів), так і неправомірним (наприклад, інформаційно-пошукова діяльність агентів іноземних спецслужб).

Існування у межах країни громадянського суспільства і держави, припускає наявність таких двох глобальних видів національного (внутрішньодержавного) контролю як суспільний і державний контроль. Статус суб’єктів місцевого самоврядування в Україні, спричинює необхідність констатації їх контрольної діяльності як самостійного виду контролю, котрий не є ні суспільним, ні державним.

Громадський (суспільний) контроль у країні є видом її внутрішнього контролю, відносно діяльності державного апарату він є контролем зовнішнім. Прикладом такого контролю може бути, передбачена п.5 ст.12 Закону України “Про вибори народних депутатів України” від 11 червня 2009 року участь офіційних спостерігачів від партій як суб’єктів виборчого процессу [86].

Роль і місце громадського контролю у життєдіяльності країни, або, інакше кажучи, співвідношення громадського і державного контролю має безпосередній зв’язок із загальною характеристикою держави як тоталітарної чи демократичної. У тоталітарній державі не просто домінує контроль держави над суспільством, а існує тотальний державний контроль щодо сфер як суспільного, так і приватного життя. Б.Кузьменко наголошує, що у новітній політичній теорії тоталітаризм визначається саме «як такий тип політичного режиму, політичної та суспільної системи, якому внутрішньо притаманний всеохоплюючий (тотальний) контроль з боку влади над суспільством і особою» [46, с. 103]. У демократичній державі, поряд з державним контролем обов’язково існує і