Підконтрольність держави громадянському суспільству у особі тих чи інших його структур (об‘єднання громадян, ЗМІ тощо) – характерна ознака демократії, демократичної держави. В.Д.Ткаченко наголошує, що “соціальне призначення демократії знаходить прояв” і в такій її функції як “функція контролю”, котра спрямована на забезпечення діяльності органів держави у межах їх компетенції [125, с.33-34], на аналогічну функцію вказує і О.Ф.Скакун [113, с.164]. Як бачимо, розбудова України як демократичної держави не може відбуватись без створення такої системи “влади, яка б могла здійснювати якісне управління країною лише під контролем народу і в його інтересах» [13, с.49].

У сфері контролю, зазначає А.А.Ялбулганов, як держава, так і громадянське суспільство отримують однакові повноваження, в результаті чого громадянське суспільство посилює ефективність боротьби зі зловживаннями в сфері державного управління, оскільки контролює діяльність чиновницького апарату, допомагає виявити правопорушення, які здійснюються в процесі функціонування державної влади [148, c.16].

Ідея підконтрольності держави громадянському суспільству – характерна ознака сучасного вчення про демократію. Ф.Хайєк вказує, що загалом основною ідеєю демократичної теорії було обмеження державної влади волею народу, громадянського суспільства. Поступово сформувались основні принципи, на підставі яких було розроблено техніку запобігання державного свавілля (її елементи: розподіл влад, суверенність закону, підкорення закону як держави, так і суспільства, розподіл на публічне і приватне право, введення правил юридичної процедури). Однак згодом всі ці принципи підмінив один принцип, принцип контролю над державою з боку громадянського суспільства, оскільки вважалось, що контролюючи державу, автоматично будуть реалізовуватись і всі інші принципи [134, с.152].

У сучасних державах актуальність суспільного контролю щодо державної діяльності зумовлюється високим рівнем розвинутості державного механізму управління суспільством, загальною тенденцією до усе більшої централізації й спеціалізації прийняття рішень, відлучення громадян від цього процесу на тлі усе більшого впливу прийнятих рішень на їх повсякденне життя (небезпеку для демократії слід вбачати в тому ,що право може бути замінено волею тих, хто привласнив собі право виступати від імені народу) [117, с.66-67].

Розвитку громадського контролю в Україні сприяє кількісне зростання об’єднань громадян: в 1991 р. було зареєстровано понад 3000 громадських організацій, а в 1999 р. – більше 20.000 [75, с.55]. Проте, найважливіше місце у контролі за державою з боку громадянського суспільства посідають недержавні ЗМІ. Важливість діяльності ЗМІ, у тому числі контрольної, знайшла відображення у такій загальновідомій їх назві як “четверта влада”. В.Ф.Іванов зазначає, що ЗМІ виступають одночасно і каналом вираження думки громадянського суспільства, і засобом її формування, і інструментом контролю громадськості над владою і державою[32, c.13].

У демократичних країнах “четверта влада” належить суспільству, у тоталітарних – державі. Перехідні держави певну частину цієї “влади” намагаються тримати під контролем. Наприклад, 30 листопада 1994 р. Президентом Російської Федерації було видано указ про приватизацію першого каналу телебачення, результатом цього стало утворення нової компанії з назвою – Громадське російське телебачення. Існує неофіційна (журналістська) точка зору щодо висвітлення мотивів видання зазначеного указу: “План... полягав у тому, щоб залишити державі контрольний пакет акцій каналу, а останні 49 відсотків віддати лояльним до президента інвесторам”, завдяки чому, зокрема, “президент може його контролювати” [135, с.7].

Слід зазначити, що у питанні фінансової підтримки певних ЗМІ держава має бути дуже виваженою, оскільки небажаним побічним наслідком цієї підтримки може бути поява елементу зрощування відповідних ЗМІ з державою, поява їх фінансової залежності від неї, виникнення того виду їх підконтрольності, котра принцип свободи слова у їх професійній діяльності робить фікцією. Щоб цього не відбулось, експертами Європейського інституту засобів масової інформації визначено шість основних принципів, реалізацію яких по відношенню до засобів масової інформації повинна забезпечити демократична держава:

- за умов дії конституційного принципу поділу державної влади повинно існувати широке розуміння ролі і місця ЗМІ у країні як свого роду “четвертої влади”;

- правовий статус ЗМІ повинен мати добре відпрацьоване законодавче підгрунтя, а редакторська незалежність друкованих і електронних ЗМІ повинна як заохочуватись, так і захищатись;

- керівництво державними, особливо електронними ЗМІ, має бути якомога віддаленішим від діяльності політиків. Орган правління ЗМІ, котрий є відповідальним за його фінансування і загальний політичний напрямок розвитку, має складатись з досвідчених і шанованих громадян. Генеральний директор і старші керівники, органи правління ЗМІ повинні бути вільними у своїх редакторських, журналістських та професійних рішеннях, які не можуть суперечити закону. Все керівництво повинно призначатись на контрактних засадах і жодна з посад не може бути обіймана офіційною урядовою особою чи представником будь-якої іншої владної структури;

- субсидії ЗМІ мають розподілятись на нейтральних засадах, на значний період часу, за рішенням органу, який не є якимось чином пов’язаний з урядом чи парламентом, і одночасно репрезентує різні політичні напрямки. Мають бути знайдені шляхи скорочення витрат на ЗМІ через систему звільнення від податків та механізми пільгового оподаткування;

- істотним чином визначення параметрів професійної діяльності ЗМІ є чесна конкуренція між ними;

- сектор розподілу, друку і забезпечення папером припускає його демонополізацію на національному рівні, а отримання прибутку від ЗМІ такими державними структурами, як міністерства, відомства тощо забороняються законом [30, с.11-12].

Громадський контроль охоплює дуже багато сфер життєдіяльності держави і