Загалом, ст.20 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 16 березня 2010 року [93] наголошує, що державний контроль за діяльністю органів і посадових осіб місцевого самоврядування може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, і не повинен призводити до втручання органів державної влади чи їх посадових осіб у здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм власних повноважень.

Згідно зі ст.75 зазначеного закону органи та посадові особи місцевого самоврядування є підзвітними, підконтрольними і відповідальними перед територіальними громадами. У свою чергу, представницькі органи місцевого самоврядування контролюють роботу виконавчих органів, що відповідає світовому досвіду місцевого самоврядування [55, с.14]. Так, приміром, ст.11 вищеназваного закону наголошує, що виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам. Даний закон передбачає існування тимчасових контрольних комісій рад (ст.48), прямо називає контрольні повноваження (насамперед делеговані) у відповідних сферах діяльності, приміром, виконавчих органів тих чи інших рад (ст.30, 33 та інші).

У той же час, згідно з п.6 ст.118 Конституції України місцеві державні адміністрації, у свою чергу, підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.

Характерним об’єктом контролю у сфері місцевого самоврядування є контроль нормотворчості. Так, згідно зі ст.42, 43 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” [93]: сільський, селищний, міський голова має право звертатися до суду щодо визнання незаконними актів інших органів місцевого самоврядування, місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів; районні і обласні ради на їх пленарних засіданнях приймають рішення про звернення до суду щодо визнання незаконними актів місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права територіальних громад у сфері їх спільних інтересів, а також повноваження районних, обласних рад та їх органів.

2.2. Види державного контролю

Державний контроль є проявом державної влади і тому перше наближення до встановлення його класифікації в сучасній Україні повинно орієнтуватись на ст.6 Конституції України, котра закріпила розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу, судову. Згідно з конституційним принципом розподілу влади в Україні (або за формально визначеними Конституцією України видами влади) слід розрізняти контроль органу законодавчої влади – парламенту, органів виконавчої і судової влади. Проте у літературі сталою є дещо інша термінологія, зазвичай пишуть про парламентський, адміністративний, судовий контроль. У той же час іноді науковці вказують на політичний, адміністративний та судовий контроль. “Очевидно, що дана класифікація державного контролю, - пише М.І.Рижак, - безпосередньо зв’язана з концепцією розподілу влад, оскільки політичний контроль здійснюється представницькими органами влади, адміністративний – виконавчими, а судовий – судовими органами” [110, с.9]. Можна зазначити, що “представницькі органи влади” – термін неоднозначний. Так, наприклад, парламент є представницьким органом народу, а президент як глава держави є представницьким органом держави. М.І.Рижак політичний контроль розуміє саме як парламентський контроль: “Із концепції розподілу влад випливає обґрунтування необхідності політичного парламентського контролю як невід’ємного інституту демократії...” [110, с.9].

Проте огляд літератури не завжди демонструє чітку тотожність таких понять як “політичний контроль” і “парламентський контроль”. Наприклад, А.Б.Новіков у системі контролю митної діяльності під “політичним контролем” розуміє “контроль якості управління” [66, с.16]. Окрім того, якщо мати точку зору, згідно з котрою “поняття політична і державна влада визнаються тотожними” [84, с.6], і законодавчу, і виконавчу, і судову владу слід вважати різновидами політичної (державної) влади, тому термін “політичний контроль” слід тлумачити як “державний контроль”, тобто контроль з боку суб’єктів державної влади.

Зазначене свідчить про доцільність використання у подальшому виключно терміна “парламентський контроль”, оскільки в Україні він характеризується як однозначний (ст.75 Конституції України парламентом називає Верховну Раду України як єдиний орган законодавчої влади в Україні).

У зв’язку з тим, що у сучасній літературі пишуть не тільки про законодавчу, виконавчу, судову владу, але й про контрольну, президентську, прокурорську тощо владу, доцільно розглянути види державного контролю не за конституційно визначеними видами влади, а за основними суб’єктами державного апарату, оскільки парламентський, адміністративний і судовий контроль є складовими елементами такої класифікації. Основні суб’єкти державного апарату – це конституційні органи, котрі характеризуються загальнодержавним маштабом діяльності.Такими суб’єктами державного апарату в Україні [107, с.52-53; 143, с.43] є : 1) орган законодавчої влади – Верховна Рада України (парламент); 2) глава держави – Президент України; 3) органи виконавчої влади; 4) органи судової влади; 5) контрольно-наглядові органи.

Орієнтуючись на дану класифікацію, уявляється необхідним зробити декілька зауважень, котрі стосуються її конкретизації.

Наявність в Україні Автономної Республіки Крим (АРК), зумовлює обов’язкову присутність у загальній класифікації державного контролю окремих положень про відповідну діяльність таких її специфічних суб’єктів як представницький орган АРК – Верховна Рада Автономної Республіки Крим, орган виконавчої влади АРК – Рада міністрів Автономної Республіки та Представництво Президента України в Автономній Республіці Крим.

Що стосується контрольно-наглядових органів, то у літературі до них зазвичай відносять Прокуратуру України та певне коло органів виконавчої влади (наприклад, податкові адміністрації, санітарні, пожежні органи), серед основних функцій котрих є контроль (“нагляд”) [82, с.33]. Останні органи мають узагальнюючу