а) встановлений факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом;

б) підтверджений висновком судово-психіатричної експертизи факт неосудності чи обмеженої осудності особи в момент вчинення суспільно-небезпечного діяння або факт захворювання на душевну хворобу після вчинення злочину, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними;

в) визнання такої особи суспільно небезпечною через її хворобливий стан і у зв'язку з характером вчиненого нею діяння [83, c.589].

На думку Т.А. Михайлової, «підставою для застосування примусових заходів медичного характеру до неосудних є, по-перше, факт учинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом, і, по-друге, встановлена у передбаченому законом порядку неосудність цієї особи». У тих же випадках, коли особа щодо вчиненого нею злочину визнається винною, підставою для застосування до неї примусових заходів медичного характеру є встановлений факт душевного захворювання такої особи до винесення у її справі вироку або під час відбування покарання [55, c.6].

Ці та інші висловлювання не вичерпують проблему, яка, як видається, потребує подальшого вивчення. Вважаємо за необхідне розрізняти кримінально-правовий і процесуальний аспекти проблеми.

З точки зору кримінального права двоєдиною підставою для застосування примусових заходів медичного характеру є:

1) суспільна небезпека особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння;

2) вчинення такою особою суспільно небезпечного діяння, що містить ознаки конкретного злочину.

Застосування примусових заходів медичного характеру можливо лише за наявності кожного з елементів цієї підстави, що знаходиться у нерозривному зв'язку і взаємозалежності.

Кримінально-процесуальна (фактична) підстава застосування примусових заходів передбачає наявність встановлених, згідно з вимогами кримінально-процесуального закону, фактичних даних, сукупність яких достатня для висновку про наявність кримінально-правових підстав та умов примусового лікування.

Розглянемо кожну з названих підстав застосування примусових заходів медичного характеру.

Суспільна небезпека особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, – загальновизнана кримінально-правова категорія. У кримінально-правовій теорії суспільна небезпека злочинця визначається як ступінь ймовірності вчинення даною особою нового злочину [23, c.77; 98, c.48]. Таке ж трактування розглядуваного поняття встановилося і в кримінології. Воно знайшло емпіричне підтвердження в дослідженнях ймовірної «рецедивонебезпечності» різних видів злочинів [34, c.131-141]. Особа, визнана неосудною, не є злочинцем. Але вона опинилася у сфері уваги кримінальної юстиції у зв'язку з учиненням дій, ступінь суспільної небезпеки яких об'єктивно відповідає суспільній небезпеці певного злочину. Отже, можна говорити не тільки про суспільну небезпеку поведінки психічно хворої особи у зв'язку з її психічним станом, але й про суспільну небезпеку її особистості як реальної можливості вчинення нею нових протиправних дій.

Ця небезпека випливає з клінічної картини захворювання, його симптомів, особливостей хворого і повинна бути відображена у висновку судово-психіатричної експертизи. Вона складається з біологічних чинників стану психічно хворої особи, тобто її патологічних змін і соціально обумовлених рис, набутих індивідом до захворювання, що характеризують його особистість. Інакше кажучи, суспільна небезпека психічно хворого означає загрозу нових антисуспільних дій через хворобливий стан і притаманні йому антисоціальні тенденції, що знайшли свій вираз у визначеному суспільно небезпечному діянні і склалися до захворювання особи.

Загальновизнано, що яку б небезпеку для суспільства не являла собою за своїм психічним станом хвора людина, до неї не можуть бути застосовані за постановою суду примусові заходи медичного характеру поза зв'язком з вчиненням нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння. Таким чином, порушення кримінально-правової заборони є одним з елементів кримінально-правової підстави примусового лікування. Оскільки юридичний зміст примусових заходів медичного характеру неоднаковий, то й підстави їх застосування різні.

Стосовно осіб, визнаних неосудними, такою підставою слід вважати передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке не є злочином. Що ж до осудних суб'єктів – діяння, що містить склад злочину.

Поняття суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою в стані неосудності, не має законодавчого визначення. Стаття 11 Кримінального кодексу України (далі – КК України) [44], в якій використовується це поняття, не вказує на його ознаки. Цілком очевидно, що не будь-яке передбачене Особливою частиною КК України діяння може послужити законною підставою для примусового лікування.

Зокрема, як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у п. 11 постанови № 3 «Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру» (в редакції від 4 червня 1993 р.), примусове лікування не може застосовуватися до особи, визнаної неосудною щодо вчиненого нею діяння, кримінальна відповідальність за яке настає за умови, що раніше ця особа попереджалася про недопустимість протиправної поведінки або підлягала адміністративному чи громадському впливу [32, c.317-322].

Цей виняток не є єдиним. Неправомірно, наприклад, помішувати в психіатричну лікарню людину, яка не зуміла через психічну хворобу належним чином виконати свої посадові чи професійні обов'язки. Звільнення суб'єкта від цих обов'язків досить для попередження рецидиву. З тих же міркувань вважаємо недопустимим застосування таких суворих заходів впливу, якими, без сумніву, є розглядувані заходи до осіб, що допустили завдання шкоди через необережність, наприклад, порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту.

Пленум Верховному Суду України у вищеназваній постанові роз'яснив, що юридична оцінка дій неосудних осіб може базуватися лише на даних, що характеризують суспільну небезпеку вчиненого діяння.

Окремі правники підкреслюють, що оцінка дій таких осіб повинна ґрунтуватися на даних про об'єкт та об'єктивну сторону діяння без урахування особливостей його суб'єкта і суб'єктивної сторони. Але чи можлива юридична оцінка діяння поза зв'язком з його суб'єктивною стороною?

Стосовно до психічно хворих і тих людей, які визнаються неосудними, не можна говорити про