Таким чином, існує необхідність винесення такого процесуального акту, в якому ще до закінчення досудового слідства давалася б кримінально-правова оцінка діяння, що має велике значення для визначення суспільної небезпеки вчиненого. Не можна вважати правильним становище, коли момент притягнення особи як обвинуваченого, тобто набуття ним статусу, який дає можливість повною мірою здійснити своє право на захист, залежить від розсуду слідчих і обґрунтованості їх сумнівів в осудності (чи неосудності) підслідного. Тому вважаємо за необхідне виносити постанову про визнання особи такою, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

Усунення із загального порядку розслідування правил, що стосуються притягнення особи як обвинуваченого, не відповідає інтересам психічно хворих осіб. Слід погодитися з Н.А. Дрьоміною в тому, що вимога своєчасного пред'явлення обвинувачення має бути поширена на всі категорії справ, у тому числі на справи про діяння психічно хворих осіб. На даному етапі досудового слідства не може бути справ про застосування примусових заходів медичного характеру, й особа, щодо якої ведеться справа, повинна мати процесуальне становище обвинуваченого до призначення і проведення судово-психіатричної експертизи. Очевидно, що далеко не у всіх випадках психічно хворому може бути пред'явлена названа постанова. Якщо після винесення цієї постанови психічний стан підслідного виключає його участь у слідчих діях, процесуальний документ щодо такої особи може бути пред'явлений її законному представникові і захисникові.

«Заочна» форма притягнення особи як обвинуваченого має місце лише в тих випадках, коли неможливість участі особи в цій слідчій дії підтверджена відповідним медичним висновком [27, с.11-19].

Про ознайомлення захисника і законного представника обвинуваченого з постановою повинен бути складений протокол, під час підписання якого захисник і законний представник можуть виразити своє ставлення до «заочної» форми притягнення особи як обвинуваченого і клопотати про пред'явлення обвинувачення особисто підслідному, якщо, на їх думку, психічний стан останнього не виключає цього.

У справах про застосування примусових заходів медичного характеру чинне законодавство не потребує пред'явлення обвинувачення особі, щодо якої розслідується справа. Тому більшість процесуалістів приходять до висновку, що в даному випадку «захист не захищає» [2, с.23-24; 39, с.77-78; 50, с.59-66]. Таке розуміння захисту негативно впливає на практику здійснення захисту інтересів особи, осудність чи дієздатність якої підлягає сумніву. Відсутність у захисника чіткого уявлення про предмет і цілі своєї діяльності у багатьох випадках зводить захист до формальної присутності захисника в кримінальному процесі.

Чинне кримінально-процесуальне законодавство не передбачає процесуальної фігури обвинуваченого у справах про застосування примусових заходів медичного характеру. Таке становище є загальновизнаним і таким, що відповідає законним інтересам психічно хворої особи. На наш погляд, це не тільки не відповідає інтересам особи, щодо якої провадиться справа, а й є грубим порушенням права на захист, бо позбавляє людину процесуального статусу обвинуваченого, тобто, по суті, дискримінує громадян за мотивами підозри в їх психічній повноцінності.

Вважаємо, що інтереси таких осіб вимагають перегляду законодавчо закріплених уявлень про недопустимість винесення постанови про їх притягнення до участі у справі як обвинувачених. Видається необхідним правильно назвати цю постанову як постанову про визнання особи такою, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Винесення такої постанови за кожною кримінальною справою розглядуваної категорії є обов'язковою. Воно повинно передувати призначенню судово-психіатричної експертизи, до отримання висновку якої справа не може бути свавільно віднесена слідчим до категорії справ про застосування примусових заходів медичного характеру.

Сутність обвинувачення глибоко досліджена у процесуальній літературі [6, с.26; 82, с.56; 96, с.53-60]. Не вдаючись до подробиць дискусії з цієї проблеми, необхідно зазначити, що в теорії кримінального процесу відсутнє однозначне поняття обвинувачення, і цьому терміну надаються різноманітні смислові тлумачення. Багато процесуалістів розглядають обвинувачення у двох аспектах: по-перше, як процесуальну діяльність, спрямовану на викриття особи, яка вчинила злочин (обвинувачення у процесуальному смислі), по-друге, як викладені слідчим в актах обвинувачення фактичні обставини справи, які у своїй сукупності відображають конкретний склад злочину, поставлений у вину даній особі (обвинувачення у матеріально-правовому смислі) [64, с.77-81; 67, с.130; 100, с.24-87].

Обвинувачення в процесуальному смислі наявне в кожній справі про застосування примусових заходів медичного характеру незалежно від того, чи була винесена щодо особи, осудність чи дієздатність якої підлягає сумніву, постанова про притягнення її як обвинуваченого. Виходячи з презумпції осудності, треба сказати, що сам по собі сумнів у психічній неповноцінності особи, навіть якщо він обґрунтований висновком судово-психіатричної експертизи, не змінює правового стану особи і не може служити підставою для висновку про відсутність обвинувачення у справах даної категорії. Як до, так і після отримання висновку судово-психіатричної експертизи триває діяльність, спрямована на викриття особи, яка вчинила злочин, і предмет цієї діяльності мас бути сформульованим у постанові про визнання особи такою, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Викладене не означає, що пропонується притягати до кримінальної відповідальності завідомо неосудну, а значить і невинну особу. Оскільки на даному етапі діє презумпція осудності, при формулюванні обвинувачення необхідно виходити з того, що інкриміноване діяння вчинено осудним суб'єктом. Неосудність може бути констатована тільки судом, і говорити про «завідомо неосудну» особу до винесення судом постанови було б неправильним.

Та обставина,