Питання про кримінальну відповідальність обвинуваченого у процесуальному смислі викликає гостру полеміку в юридичній науці. Ще М.С. Строгович писав, що слід говорити про кримінальну відповідальність у процесуальному значенні цього поняття. Коли йдеться про процесуальний акт притягнення до кримінальної відповідальності, мається на увазі тільки процесуальний акт, через який громадянин опиняється у становищі обвинуваченого у справі, тобто притягається до відповідальності перед слідчим і судом, відповідає на обвинувачення, яке йому пред'явлено [81, с.291].

Кримінальна відповідальність у процесуальному смислі є відповіддю на пред'явлене обвинувачення, а не обов’язком нести несприятливі наслідки за вчинений злочин.

Акт притягнення як обвинуваченого повинен розглядатися як певний етап встановлення передбачуваних обставин кримінальної відповідальності (в матеріальному смислі). Інакше кажучи, цим актом обвинувачений ще не визнається винним, оскільки висновки слідчого мають попередній характер і підлягають уточненню і перевірці під час подальшого провадження досудового слідства і судового розгляду [21, с.89-96; 49, с.29-71]. Якщо враховувати, що відповідь на попереднє обвинувачення – це право, а не обов'язок обвинуваченого, то поряд з деякими обмеженнями (можливість застосування запобіжних заходів) вона виступає засобом захисту, і своєчасне винесення постанови про визнання особи такою, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можна розглядати як дію, що відповідає інтересам особи, щодо якої розслідується справа. Перешкодою для винесення такої постанови не повинні виступати сумніви слідчого в осудності особи. Незалежно від того, чи виносилася постанова про притягнення особи до участі у справі як обвинуваченого, обвинувачення (у процесуальному смислі) наявне в кожній справі про застосування примусових заходів медичного характеру.

Розглядаючи особливості провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру, слід звернутися до предмета доказування у справах даної категорії.

Предмет доказування в процесуальній теорії визначається як сукупність обставин, що мають значення для справи, встановлення яких необхідно для обґрунтування процесуального рішення, що завершує певний етап судочинства [8, с.19; 41, с.13; 70, с.8-9]. Закон вимагає, щоб кожне з процесуальних рішень виносилося за наявності достатнього фактичного обґрунтування, яке може мати місце лише при правильному визначенні обставин, що підлягають доведенню.

Окреслений законом (ст. 64, ст. 23 КПК України) предмет доказування є загальним і єдиним для всіх стадій кримінального процесу, за винятком стадії виконання вироку. Існує думка про необхідність вирізнити загальний, родовий (стосовно окремих видів злочинів), спеціальний (у справах про діяння неосудних та неповнолітніх) та індивідуальний (у кожній індивідуальній справі) предмети доказування. Заслуговує підтримки думка М.М. Михеєнко, що виокремлення останнього виду предмета доказування є недоцільним, оскільки загальний (він же родовий) предмет доказування як єдиний для всього кримінального процесу лише конкретизується при провадженні в конкретних справах, але не утворює нового, самостійного предмета доказування [59, с.101; 60, с.134-143; 77, с.1-31; 89, с.169]. Різновид предмета доказування щодо специфіки обставин, які підлягають з'ясуванню у справах про застосування примусових заходів медичного характеру, міститься в ст. 420 КПК України.

Коло таких обставин на різних етанах розслідування не залишається незмінним. Як справедливо писав М.С. Строгович предмет доказування в кримінальній справі не є чимось застиглим, раз і назавжди визначеним, особливо на досудовому слідстві; під час розслідування справи рамки предмета доказування можуть неодноразово змінюватися, розширюватися і звужуватися. Так, до моменту пред'явлення обвинувачення слід встановити коло обставин, яке значно перебільшує те. яке достатнє для порушення кримінальної справи. Разом з тим для обґрунтованого притягнення особи як обвинуваченого потрібна менша сукупність доказів, аніж це необхідно для визначення розслідування завершеним [82, с.261].

Сукупність обставин, які слід встановити для вирішення кримінальної справи в цілому, передбачена статтями 64, 23 КПК України. Згідно з цими статтями при провадженні досудового слідства і розгляді кримінальної справи в суді підлягають доказуванню:

1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння;

5) виявлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину.

Специфіка справ про застосування примусових заходів медичного характеру не виключає необхідності дослідження обставин, що дозволяють прийняти рішення про притягнення особи до кримінальної відповідальності (в процесуальному смислі). Якщо ці обставини не встановлені з достатньою вірогідністю, постановка питання про неосудність чи особливий психічний стан особи після вчинення протиправного діяння видається неправомірною. Отже, перш ніж справа «перейде» до категорії справ про застосування примусових заходів медичного характеру. мають бути встановлені обставини для обвинувачення або для реабілітації підозрюваного чи обвинуваченого.

Після одержання висновку експертів-психіатрів про те, що особа потребує примусового лікування, предмет доказування змінюється. Поруч з обставинами, що підлягають дослідженню по кожній кримінальній справі, виникає необхідність доказування фактичних обставин, що свідчать про наявність чи відсутність умов і підстав примусового лікування. При цьому залежно від особливостей суб'єкта суспільно небезпечного діяння і юридичної природи застосування заходів, яка визначається цими особливостями, розрізняють три види предмета доказування:

1) у справах про діяння неосудних та обмежено осудних осіб;

2) у справах осіб, які втратили кримінально-процесуальну дієздатність;

3) у справах осіб, які втратили пенітенціарну дієздатність.

У першому випадку предмет доказування визначається тим, що розглядувані заходи застосовуються до осіб,