вчинив ряд суспільно небезпечних діянь у стані неосудності і який страждає на реактивний істеричний психоз, вказала, що судовий розгляд у справі проведено поверхово, в суді не перевірялися обставини, що мають істотне значення для вирішення питання про застосування до В. примусових заходів медичного характеру. В ухвалі суду зроблені посилання на свідчення В. на досудовому слідстві, одержані з порушенням закону, не наведені докази, що встановлюють чи спростовують вчинення даною особою суспільно небезпечного діяння, тощо [73, с.8].
У випадку коли у справі не буде доказів вчинення даною особою суспільно небезпечного діяння, а всі можливості для їх збирання вичерпані, слідчий зобов'язаний закрити провадження у справі на підставі п. 2 ст. 213 КПК України.
Таким чином, суди повинні ретельно перевіряти докази, що підтверджують чи спростовують факт вчинення суспільно небезпечного діяння, а також інші істотні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Юридична оцінка діянь неосудного може ґрунтуватися лише на даних, що характеризують суспільну небезпеку самого хворого, який страждає на психічний розлад. При цьому не повинні враховуватися обставини, що прямо не стосуються розглядуваної події (судимості особи, помилування, застосування в минулому до нього примусових заходів медичного характеру, закриття справи за реабілітуючими чи нереабілітуючими підставами і т. ін.).
До особливих обставин, які характеризують предмет доказування і підлягають обов'язковому встановленню у справах неосудних, належить наявність в особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, психічного розладу в минулому, ступінь і характер такого розладу на момент вчинення забороненого законом діяння і на час розгляду справи в суді. Констатувати стан осудності чи неосудності суб'єкта і вирішити питання про те, чи міг він і якою мірою усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними, неможливо без дослідження клінічної динаміки психічного розладу, виявлення його глибини і тяжкості. Таким чином, слідчі і судді повинні передусім встановлювати дані про особу та її поведінку під час вчинення діяння. Необхідні відомості про наявність чи відсутність у минулому психічних аномалій або психічних захворювань, про лікування у психіатричних лікарнях, про перебування на обліку в психоневрологічному диспансері й про амбулаторне лікування. Такі дані були тільки у 80% вивчених нами кримінальних справ. Важливі для експерта й суду дані про наявність у неосудних близьких родичів, які мали у минулому або страждають зараз на психічні розлади різного ступеня тяжкості, встановлювалися по цих справах лише в 30% випадків [всього вивчено 43 кримінальні справи за 2001-2008 роки, які були розглянуті судами Івано-Франківської області].
Невипадково Верховний Суд України звертає особливу увагу на такі недоліки в роботі органів досудового слідства [32, с.317-322].
Скасовуючи ухвалу Московського міського суду від 27 серпня 1997 року про застосування до Ш. примусових заходів медичного характеру у зв'язку з звільненням його від кримінальної відповідальності за вчинення суспільно небезпечних дій в стані неосудності, судова колегія по кримінальним справам Верховного Суду Російської Федерації вказала на те, що у справі залишилися не дослідженими основні питання відносно Ш. і перш за все питання про його психічний стан на час розгляду справі в суді, тобто більш ніж через два роки після проведення судово-психіатричної експертизи [17, с.20-21].
Підставою для визнання особи неосудною чи обмежено осудною і звільнення її від кримінальної відповідальності є висновок судово-психіатричної експертизи, в якому констатується наявність медичних і юридичних критеріїв цього стану, що оцінюється у сукупності з іншими доказами спочатку дізнавачем, слідчим, прокурором, а остаточно – судом при вирішенні питання про призначення примусових заходів медичного характеру.
Визнавши, що неосудність чи обмежена осудність особи, щодо якої розглядається справа, не встановлено, суд своєю ухвалою повертає справу для провадження додаткового розслідування. Однак суд може і не погодитися з висновками експертів-психіатрів і органів слідства про осудність суб'єкта, який вчинив суспільно небезпечне діяння.
Наприклад, скасувавши вирок Лозівського районного суду щодо засудженого за ст. 101 ч. 3 КК України 1960 р. М., судова колегія з кримінальних справ Харківського обласного суду повернула кримінальну справу на додаткове розслідування, вказавши, що висновок про осудність ґрунтується на однобічних і неповних даних. Із матеріалів справи видно, що М. було комісовано зі Збройних Сил України. За висновком судово-психіатричної експертизи в нього виявлено ознаки психопатії збудженого типу в стані нестійкої компенсації, а після вчинення суспільно небезпечних діянь він переніс реактивний психоз. Між тим у розпорядження експертів не надано історію хвороби обслідуваного, їм не було відомо про стан здоров'я його брата, який згідно з довідкою лікаря страждає на психічне захворювання і є інвалідом 2 групи. За таких обставин висновки судово-психіатричної експертизи про необхідність визнання осудним М. щодо інкримінованого йому діяння не можуть бути визнані як засновані на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні даних про його особистість. Органи попереднього слідства під час додаткового розслідування мають витребувати історію хвороби М., призначити щодо останнього стаціонарну судово-психіатричну експертизу і з урахуванням її висновків вирішити питання про його осудність [87, с.88].
Відповідно до ст. 76 КПК України для визначення психічного стану обвинуваченого чи підозрюваного в тих випадках, коли виникає сумнів з приводу його осудності або здатності на момент провадження у справі усвідомлювати свої дії чи керувати ними, проведення судово-психіатричної експертизи є обов'язковим. Предмет судово-психіатричної експертизи визначається колом тих питань, які ставляться на розгляд експертів-психіатрів. Однак, враховуючи, що визнання особи неосудною щодо одного діяння не виключає можливості визнання її осудною щодо іншого,