Слід приєднатися до думки С. Щерби і С. Гусєва про те, що серед обставин, що підлягають доказуванню у справах неосудних, особливе місце посідає з'ясування питання про можливість особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння в стані неосудності, правильно сприймати, запам'ятовувати і відтворювати сприйняте [93, с.35-37]. За положенням, закріпленим в ст. 417 і ст. 419 КПК України, особа, визнана неосудною, може брати участь у слідчих діях, що проводяться, і в розгляді кримінальної справи тільки якщо цьому не перешкоджає характер його захворювання.

Встановити наявність чи відсутність таких особливостей можна лише за допомогою судово-психіатричної або психолого-психіатричної експертизи [37]. Без з'ясування здатності особи правильно сприймати, запам'ятовувати і відтворювати сприйняте слідчий не має права допитувати неосудного щодо обставин справи, а у випадку його допиту – використовувати його свідчення як докази, оскільки вони отримані з неналежного джерела і не мають юридичної сили.

Однак, якщо буде встановлено, що через психічний стан провадження слідчих дій за участю особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, неможливе, слідчий зобов'язаний скласти про це протокол, оголосити його захисникові і законному представникові. За вказаними підставами особа, яка визнана неосудною, не підлягає виклику до суду для участі в судовому розгляді справи про застосування примусових заходів медичного характеру.

Висловлене вище дає підстави для висновку про необхідність диференційованого підходу до структури предмета доказування у справах про призначення примусового лікування. Видається, що у справах про примусове лікування неосудних чи обмежено осудних осіб слід вирізнити два види справ: справи про злочин особи, яка згодом захворіла на психічну хворобу, і справи про суспільно небезпечне діяння неосудної чи обмежено осудної особи.

За першою категорією справ необхідно доказувати обставини, що складають підстави для:

а) обвинувачення і осуду, вибору виду покарання, визначення його розміру або звільнення винного від покарання;

б) реабілітації підозрюваного чи обвинуваченого;

в) закриття кримінальної справи без вирішення питання про вину;

г) застосування примусових заходів медичного характеру, а також доказування наявності в особи психічної хвороби, яка виникла після вчинення злочину, що виключає застосування покарання.

У справі про суспільно небезпечне діяння неосудного чи обмежено осудного підлягають доказуванню:

а) об'єкт злочину;

б) характер і розмір шкоди, спричиненої діянням;

в) обставини, що характеризують особу потерпілого;

г) час, спосіб, місце, а також інші обставини вчинення злочину й умови вчинення суспільно небезпечного діяння;

г) причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, що настали;

д) обставини, що характеризують особу неосудного чи обмежено осудного;

є) наявність у суб'єкта на момент вчинення діяння хронічної психічної хвороби, тимчасового розладу психіки, слабоумства чи іншого хворобливого стану, внаслідок якого особа перебувала в стані неосудності, чи обмеженої осудності тобто не могла усвідомлювати своїх дій або керувати ними;

є) стан психіки цієї особи на час провадження досудового слідства і судового розгляду.

Разом з цим у справі особи, яка захворіла на психічну хворобу після вчинення злочину, а також у справі неосудного, який вчинив суспільно небезпечне діяння, підлягають доказуванню також обставини, що дають підставу вирішувати, чи являє подальша поведінка особи небезпеку для неї самої й оточуючих, чи потребує вона лікування, чи є необхідність застосування до неї примусових заходів медичного характеру і яких саме.

Поряд з цим пропонується включити до КПК України таку редакцію статті, що регламентує структуру предмета доказування, виокремивши загальні і особливі положення у справах неосудних осіб, а також стосовно осіб, що втратили кримінально-процесуальну дієздатність до постановлення вироку, і щодо осіб, які втратили кримінально-пенітенціарну дієздатність після вступу вироку в законну силу. Так, загальними положеннями предмета доказування у справах про застосування примусових заходів медичного характеру є:

1) обставини, що складають підставу для реабілітації підозрюваного чи обвинуваченого;

2) обставини, що складають підставу для закриття кримінальної справи без вирішення питання про винність або невинність особи;

3) обставини, що складають підставу для визнання особи неосудною чи обмежено осудної щодо вчиненого нею діяння;

4) обставини, що складають підставу для застосування примусових заходів медичного характеру;

5) обставини, що свідчать про відсутність підстав для застосування примусових заходів медичного характеру і що становлять підстави для закриття кримінальної справи щодо неосудної особи;

6) обставини, що складають підставу для обрання певного примусового заходу медичного характеру.

Особливими положеннями предмета доказування є:

- у справах неосудних чи обмежено осудних осіб – обставини, що складають підставу для обвинувачення особи;

- у справах осіб, які втратили кримінально-процесуальну дієздатність до винесення вироку – обставини, що складають підставу для обвинувачення і засудження, вибору виду покарання, визначення його розміру або для звільнення винного від покарання;

- у справах осіб, які втратили пенітенціарну дієздатність після набрання вироком законної сили:

1) обставини, що виключають застосування примусових заходів медичного характеру і становлять підставу для звільнення особи від відбування покарання без призначення примусового лікування;

2) обставини, що складають підставу для обрання певного виду примусового лікування.

Запропонована структура предмета доказування видається більш прийнятною, аніж існуюча в чинному законодавстві, що не враховує принципових відмінностей процесуальних рішень, за якими примусові заходи медичного характеру застосовуються до неосудних чи обмежено осудних осіб та осіб, які втратили кримінально-процесуальну чи пенітенціарну дієздатність.

2.2. Специфіка доказування неосудності

Порушення питання про застосування судом примусових заходів медичного характеру правомірне за наявності однієї з трьох умов, що передбачені кримінальним законодавством. Першою умовою призначення примусових заходів медичного характеру