Друга умова застосування примусових заходів медичного характеру сформульована в п. 3 ст. 93 КК України: «Примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані судом до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну хворобу до постановлення вироку або під час відбування покарання».

До таких осіб за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання вони можуть підлягати покаранню.

Не вдаючись у подробиці дискусії про співвідношення понять «осудність», «деліктоздатність» і «дієздатність» [1, с.5-59] зазначимо, що немає ніяких підстав відмовлятися від поняття недієздатності у сфері кримінального процесу і виправно-трудового впливу. Це поняття, що найбільш широко застосовується в цивільному праві, має загальноправовий характер і визначається як спроможність особи своїми діями набувати права і створювати для себе юридичні обов'язки, а також нести відповідальність за вчинені правопорушення [97, с.80]. Праводієздатність є одним з елементів правового статусу особи [51, с.60]. Слід приєднатися до думки В.В. Полоскова про те, що кримінально-процесуальна дієздатність – це визнана кримінально-процесуальним правом психічна і фізична можливість особи до самостійного вирішення процесуальних дій або участі в них, тобто здатності свідомо використовувати процесуальні обов'язки. З іншого боку, праводієздатність є одним з понять, що становить правосуб'єктність. Слід також пам'ятати, що праводієздатність є дієздатністю, яка, у свою чергу, має дві сторони: формально-правову та фактичну здатність до реалізації прав і обов'язків [68, с.12-14].

Кримінально-процесуальна недієздатність – це особливий правовий стан особи, що характеризується втратою дієздатності, яка виникла внаслідок психічного розладу особи в період кримінального судочинства у справі. Поняття кримінально-процесуальної недієздатності, подібно до неосудності, може бути подано у двох аспектах – як особливий психічний стан особи і як її особливий правовий стан.

На відміну від неосудності кримінально-процесуальна недієздатність характеризує особливий правовий стан особи в кримінальному процесі безвідносно до вчиненого нею суспільно небезпечного діяння. Момент виникнення розладу психічної діяльності, що обумовлює кримінально-процесуальну недієздатність, не має принципового значення: важлива його констатація на період ведення судочинства у справі.

Незважаючи на те, що ч. 3 ст. 19 КК України говорить про психічне захворювання, яке виникло після вчинення злочину, при поширенні цього правила на осіб, осудність чи неосудність яких не встановлено, можна зробити висновок, що поняття кримінально-процесуальної недієздатності як умови призначення примусового лікування охоплює всі випадки, коли психічний стан особи, не визнаної судом неосудною щодо вчиненого діяння, не дозволяє їй брати участь у кримінальному судочинстві.

Подібно до неосудності, кримінально-процесуальна недієздатність характеризується двома ознаками – психологічною і медичною. Поняття психологічного критерію неосудності значно ширше психічного поняття неосудності. Якщо наявність цієї ознаки неосудності встановлюється щодо минулого, тобто конкретного правопорушення, то психічний критерій недієздатності відображає психічний стан людини на даний час (в теперішньому) і дає певний прогноз на майбутнє [19, с.63-76; 20, с.325-376; 28, с.77-82; 42, с.34-68]. Медичний критерій кримінально-процесуальної недієздатності сформульовано в законі стисло, як на наш погляд, не зовсім вдало.

Якщо в ч. 1 і 2 ст. 19 КК України вказано на можливість застосування судом примусових заходів медичного характеру до неосудних та обмежено осудних осіб як за наявності хронічного психічного захворювання, так і при тимчасовому розладі психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки, то в ч. З цієї статті йдеться про випадки, коли психічна хвороба виникла після вчинення злочину. Поняття «психічна хвороба» в законі не розкривається.

У практиці експертів-психіатрів подеколи зустрічаються випадки тимчасових психічних розладів у формі реактивного стану, які являють собою хворобливі розлади психічної діяльності різної складності, глибини і тривалості. Такий стан частіше за все виникає вже після вчинення злочину як реакція на ситуацію, що так несприятливо склалася (арешт, слідство, суд). У цей період хворі втрачають здатність усвідомлювати свої процесуальні права. Тривалість тимчасових душевних захворювань різна: реактивні психози, наприклад, можуть тягнутися місяцями і навіть роками [13, с.22-23].

Видається, що формулювання медичного критерію неосудності, яка включає хронічну психічну хворобу, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство або інший хворобливий стан, має бути поширено і на недієздатність, оскільки є загалом всі ознаки хворобливого стану, що призводять до втрати дієздатності. Посилання в законі на «психічну хворобу» як медичний критерій може призвести до невиправданого його обмеження випадками хронічного психічного захворювання [43, с.10-13; 54, с.12-13].

Кримінально-процесуальна недієздатність особи, щодо якої розглядається справа, тягне за собою серйозні процесуальні наслідки, значною мірою визначаючи порядок розслідування і судового розгляду справи. У зв'язку з цим дане поняття повинно дістати розвитку в кримінально-процесуальному праві:

Третьою умовою застосування примусових заходів медичного характеру ст. 93 КК України називає психічне захворювання, яке настало під час відбування особою покарання, яке позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. З погляду на висловлені вище міркування з приводу доцільності широкого використання поняття недієздатності та його критеріїв слід, вважаємо, приєднатися до думки окремих правників, які пропонують визначити цю умову як пенітенціарну недієздатність.

Пенітенціарна недієздатність позбавляє людину можливості усвідомлювати карально-виховний вплив покарання, у зв'язку з чим ця особа має бути звільнена від відбування покарання, за наявності необхідних підстав до неї можуть бути вжиті примусові