Декларація ООН «Про права розумово відсталих осіб», «Проект зведення принципів і гарантій захисту психічно хворих осіб і покращення турботи про психічне здоров'я» [79] містять спеціальні вимоги, згідно з якими медичні заходи повинні як найкраще відповідати необхідності підтримання здоров'я хворого і призначатися йому тільки в терапевтичних чи діагностичних цілях і ніколи не застосовуватися як покарання або для зручності інших.

Між тим із середини 30-х років XX століття в нашій психіатрії активно практикувалися такі методи, як шокова терапія [87, с.101], інсулінотерапія, електросудомна терапія. У багатьох країнах уже відмовилися від цих методів лікування [87, с.101-102], оскільки їх застосування є не тільки болісним для людини, але й небезпечним для її життя.

Серйозним порушенням прав людини в місцях застосування примусових заходів медичного характеру є використання сульфозину. Цей препарат, який, як зазначається американськими фахівцями в доповіді «Оцінка останніх змін у радянській психіатрії» , вживався в нашій психіатричній практиці в каральних цілях, і, незважаючи на те що 15 серпня 1989 року наказом міністра охорони здоров'я СРСР № 470 було заборонено його застосування, деякі вчені не виключають, що сульфозин застосовувався до початку 90-х років [87, с.102].

На наш погляд, для контролю за дотриманням прав людини у психіатричних закладах доцільно здійснювати прокурорські перевірки.

Важко погодитися з О.М. Ларіним у тому, що постанова про призначення судово-психіатричної експертизи може служити актом порушення кримінального переслідування і «виконувати в частині, що констатує наявність достатніх даних про вчинення особою суспільно небезпечного діяння, функцію аналогічну тій. яку виконує постанова про притягнення як обвинуваченого у справах, що розслідуються в загальному порядку» [48, с.41].

Постанова про призначення експертизи аж ніяк не може замінити постанову про притягнення особи як обвинуваченого чи виконати аналогічну функцію. Притягнення як обвинуваченого є важливим етапом розслідування, на якому ґрунтується порушення кримінального переслідування і дається попередня кваліфікація діяння, що визначає межі пред'явленого обвинувачення.

Перш ніж ставити перед експертами питання про неосудність особи щодо вчиненого діяння, це діяння слід інкримінувати, дати йому конкретну кримінально-правову оцінку, встановити наявність підстав для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Відсутність підстав для притягнення до відповідальності робить безпредметним і питання про неосудність особи. У такому разі кримінальне переслідування має бути припинено до проведення судово-психіатричної експертизи. У зв'язку з цим видається помилкою позиція Р.І. Михєєва, який вважає недопустимою практику притягнення особи як обвинуваченого до встановлення її осудності, тобто до проведення судово-психіатричної експертизи [58, с.51-52].

На наш погляд, проведення судово-психіатричної експертизи щодо особи, не визнаної у встановленому порядку обвинуваченою і такою, яка не має необхідного комплексу прав, недопустимо. Таке дослідження, що проводиться поза волею особи, щодо якої розслідується справа, є заходом процесуального примусу, що істотно порушує право людини на недоторканність.

Необґрунтованість призначення і проведення експертизи треба розглядати як грубе порушення законності і правоохоронюваних інтересів громадян. Разом з тим Пленум Верховного Суду України у постанові № 8 від 30 травня 1997 року «Про судову експертизу у кримінальних та цивільних справах» звертає увагу судів на те, що при розгляді справ вони не мають права приймати рішення без проведення судово-психіатричної експертизи, якщо, згідно із законом, здійснення останньої обов'язкове. Непроведення такої експертизи є підставою для повернення справи на додаткове розслідування (п. 4) [33, с.61].

Частина 2 ст. 193 КПК України передбачає, що в разі необхідності здійснити судово-медичне освідування обвинуваченого, підозрюваного чи свідка, таке освідування за вказівкою слідчого проводиться судово-медичним експертом або лікарем. Питання про природу і сутність судово-медичного освідування в кримінальному процесі є дискусійним. Дехто з правників вважає, що такий вид освідування підміняє судово-медичну експертизу і в його існуванні немає необхідності.

Видається, що судово-медичне освідування як самостійна слідча дія, яка відрізняється від експертизи цілями, підставами і порядком проведення, має повне право на існування і повинна активно застосовуватися при розслідуванні справ про діяння осіб, які страждають на фізичну чи психічну недугу.

Чинне законодавство не розкриває поняття «необхідність», вказаного як підстава для прийняття слідчим рішення про здійснення освідування. Вважаємо, що такою підставою має бути одержання слідчим відомостей про психічне чи фізичне захворювання підслідного або його поведінку, яка свідчить про наявність таких захворювань. Скарги на стан здоров'я з боку обвинуваченого чи підозрюваного, заява про його хворобу від родичів або близьких йому осіб, відомості, подані захисником, довідки з лікувальних установ є достатніми підставами для визнання необхідним проведення освідування.

Вважаємо за необхідне доповнити чинне кримінально-процесуальне законодавство нормою, яка зобов'язуватиме слідчих призначати судово-медичне освідування з метою встановлення можливості застосування заходу запобіжного характеру у вигляді взяття під варту й участі психічно хворих осіб у провадженні слідчих дій за станом здоров'я, у всіх випадках, коли є дані, що вказують на їх хворобливий стан.

На підставі результатів освідування можуть бути вирішені такі питання:

1) про обрання запобіжного заходу;

2) про можливість участі підслідного у провадженні слідчих дій;

3) про необхідність участі фахівця-психіатра у слідчих діях;

4) про обов'язкову участь захисника у провадженні слідчих дій, про можливість прийняття відмови підслідного від захисника;

5) про обґрунтованість сумнівів слідчого в осудності чи кримінально-процесуальній дієздатності підслідного і необхідності призначення судово-психіатричної експертизи.

В останньому випадку освідування ні в якому разі не підмінює експертне дослідження. До