Важливою гарантією дотримання прав і законних інтересів особи, щодо якої ведеться кримінальне судочинство, є своєчасне притягнення до участі у справі її законного представника.

Участь законного представника особи, осудність чи дієздатність якої викликає сумнів, не знайшла свого врегулювання в кримінально-процесуальному законодавстві України. Видається, що у справах про застосування примусових заходів медичного характеру участь законного представника психічно хворої особи має бути визнана обов'язковою.

Згідно зі ст. 32 КПК України поняття «законні представники» включає таких осіб: батьків, опікунів, піклувальників особи або представників тих установ та організацій, під опікою і піклуванням яких вона перебуває.

Особи, не здатні самостійно захищати свої інтереси, безумовно, потребують допомоги законних представників як самостійних суб'єктів захисту. Не можна визнати правильним становище, коли опікуни і близькі родичі особи, щодо якої вирішується питання про застосування примусових заходів медичного характеру, виступають у кримінальній справі свідками і не мають можливості користуватися правами, що надані законним представникам.

Практика показує, що законні представники не залучаються до участі у справі навіть у тому випадку, коли над особою встановлено опіку чи піклування. Як слушно зазначає С.П. Щерба, кримінально-процесуальне законодавство не узгоджується з цивільним законодавством, відповідно до якого піклувальники й опікуни в разі необхідності сприяють таким особам у здійсненні ними прав та обов'язків, охороняють їх права від зловживань з боку будь-кого [94, с.59].

Інтереси психічно хворої особи, щодо якої порушено кримінальне переслідування, вимагають чіткої регламентації порядку вступу до справи законних представників і їх прав та обов'язків, а також розширення кола осіб, які можуть бути допущені до участі у справі як законні представники [24, с.44.].

На нашу думку, слід приєднатися до думки В.Д. Адаменка про те, що для виникнення представництва необхідна згода особи бути представником. Якщо ж останній братиме участь у кримінальному процесі без попередньої згоди, представництво буде формальним і не принесе допомоги, необхідної для особи, щодо якої порушена справа [3, с.44].

Необхідно законодавчо врегулювати питання, пов'язані з допущенням до участі у справі і з процесуальним становищем законних представників психічно хворих осіб. Як самостійний суб'єкт захисту законний представник повинен мати досить широкі повноваження. На наш погляд, у стадії досудового слідства представникові слід надати такі права:

а) брати участь у слідчих діях, що провадяться за участю особи, яку він представляє;

б) знайомитися з протоколом затримання, а також з постановами – про застосування запобіжного заходу, про притягнення особи як обвинуваченого, про визнання особи такою, що вчинила суспільно небезпечне діяння, про призначення судово-психіатричної експертизи і її висновком, а по закінченні досудового слідства – з усіма матеріалами справи, виписувати з неї необхідні відомості;

в) подавати докази;

г) заявляти клопотання, відводи, приносити скарги на дії і рішення слідчого і прокурора.

З моменту допущення до участі у справі законний представник повинен мати право на побачення з особою, яку він представляє, без обмеження їх кількості. Захисник зобов'язаний сприяти залученню законного представника підзахисного до участі у справі і надавати необхідну юридичну допомогу у використанні своїх повноважень.

У тих випадках, коли законний представник завдає своїми діями шкоду інтересам особи, яку він представляє, або не виконує покладені на нього обов'язки, захисник має право заявити мотивоване клопотання про усунення його від участі у справі і про допуск іншого законного представника. Захисник і законний представник – самостійні суб'єкти захисту, однак інтереси психічно хворої особи вимагають узгодженості їх дій.

Психічно хвора людина не може бути визнана неосудною і піддана примусовому лікуванню, якщо за вчинення такого діяння законодавець не передбачає кримінальної відповідальності осудної особи або якщо існують обставини, що виключають її кримінальну відповідальність. Тільки в тому випадку, якщо за аналогічне діяння осудний суб'єкт підлягає кримінальній відповідальності, виникає необхідність встановлення умов застосування примусових заходів медичного характеру.

Питання про підстави закриття кримінального переслідування в стадії досудового розслідування щодо осіб, визнаних за висновком судово-психіатричної експертизи неосудними або недієздатними, належать до спірних [56, с.36-37; 57, с.80-81]. Не вдаючись до подробиць дискусії, яка розгорнулася з проблеми, слід зазначити, що у її вирішенні необхідно виходити з того, що в стадії досудового слідства не можна говорити про неосудність особи як про особливе правове становище. До визнання особи неосудною на неї повністю поширюється законодавство стосовно підстав припинення провадження у справі.

У справах про діяння психічно хворих осіб виникають загальні труднощі, пов'язані з розмежуванням понять «відсутність події злочину» і «відсутність у діянні складу злочину». Певна специфіка спостерігається при застосуванні п. 2 ст. 6 КПК України. Вважаємо, що констатація експертами неосудності підслідного свідчить про відсутність важливої ознаки складу злочину – його суб'єкта; в окремих випадках слідчі вважають можливим закривати справи про діяння таких осіб «за відсутністю складу злочину». Така практика є помилковою, оскільки осудність суб'єкта під час досудового слідства презюмується. Тільки суд має право визнати, що дана особа неосудна щодо вчиненого діяння і не є суб'єктом злочину. Закриття справи «у зв'язку з неосудністю» на стадії розслідування є недопустимим.

Якщо слідчий приходить до висновку, що особа є неосудною, але не є