Заслуговує на увагу і підтримку пропозиція Б.А. Протченка про законодавчий перелік тих видів суспільно небезпечних дій, вчинення яких у стані неосудності може послужити підґрунтям для застосування примусових заходів медичного характеру. Цей перелік не може бути великим, якщо взяти до уваги викладені вище обставини і відмовитися від примусового лікування у зв'язку з малозначними правопорушеннями, передбаченими Особливою частиною КК України. До нього можуть бути віднесені: позбавлення життя, спричинення шкоди здоров'ю, знищення, пошкодження чи захоплення чужого майна, а також грубе порушення громадського порядку [71, c.56-58].

Кримінально-правовою підставою застосування примусових заходів медичного характеру до осудних осіб, які вчинили злочин, але до винесення вироку або під час відбування покарання захворіли на психічну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, є вчинення діяння, передбаченого відповідною статтею КК України. У даному випадку відбувається дійсна, а не умовна кваліфікація вчиненого, оскільки особа, щодо якої розглядається справа, визнається на момент вчинення злочину осудною і звичайно підлягає кримінальній відповідальності після виліковування.

Суспільна небезпека психічно хворого, що не проявляється у вчиненні ним небезпечних за своїм характером дій, не дає підстав для застосування до нього заходів державного примусу в порядку кримінального судочинства. Вибір виду і методів лікування цих осіб належить до компетенції органів охорони здоров'я. Інакше кажучи, особа, яка вчинила, наприклад, обрахування покупців чи присвоїла знайдене майно, що завідомо належить державі, може бути за постановою суду піддана заходу державного примусу, пов'язаному з тривалим позбавленням волі, тільки тому, що захворіла на психічну хворобу.

Не прирівнюючи примусові заходи медичного характеру до покарання, необхідно в той же час виключити можливість їх застосування у зв'язку з вчиненням злочинів, за які закон не передбачає тривале позбавлення волі. Забезпечення безпеки хворого і призначення лікування в порядку кримінального судочинства необхідно лише при вчиненні ним дії, що становить значну суспільну небезпеку. Разом з тим слід зазначити, що висока суспільна небезпека вчиненого сама по собі не може розглядатися як підстава для призначення примусового лікування, оскільки для прийняття такого рішення слід також встановити соціальну небезпеку психічно хворої особи, що оцінюється як за її психічним станом, так і за характером діяння. Таким чином, кримінально-правова підстава застосування примусових заходів являє собою тісну єдність елементів, що його складають.

Досить вдалою є думка, викладена в ст. 84 КК України про те, що час, протягом якого до осіб застосовуються примусові заходи медичного характеру, зараховується в строк покарання в разі одужання особи і направлення для відбування покарання, якщо не закінчилися строки давності, передбаченої ст. 49 або ст. 80 КК України, або відсутні інші підстави для звільнення від покарання, а один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру. Але це безсумнівно прогресивне положення до кіпця законодавчо не вирішується, оскільки не знайшло відображення питання про зарахування часу, протягом якого застосовуються примусові заходи медичного характеру при призначенні судом іншого, аніж позбавлення волі, покарання. А вказівка в ч. 5 ст. 72 КК України на те, що при призначенні покарання іншого ніж позбавлення волі, суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування, не містить обов'язку суду зарахувати строк застосування примусових заходів медичного характеру при призначенні іншого, окрім позбавлення волі, покарання; не містить переліку злочинів, при призначенні покарань за які суд може зарахувати строк застосування примусових заходів медичного характеру.

Вироком, що набрав чинності, встановлюється факт вчинення злочину, що розглядається як підстава для застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання. Призначення пов'язаних з обмеженням волі примусових заходів медичного характеру у цих випадках є можливим тільки щодо особи, яка вже відбуває покарання у вигляді позбавлення волі.

Застосування примусового психіатричного лікування до осіб, що відбувають покарання, не пов'язане з ізоляцією від суспільства, є недопустимим, оскільки такою постановою суду значно погіршується становище засудженого. Надання психіатричної допомоги особам, що відбувають не пов'язане з позбавленням волі покарання, можливе органами охорони здоров'я в загальному порядку.

Кримінально-процесуальна (фактична) підстава застосування до особи примусових заходів медичного характеру являє собою сукупність доказів, що встановлюють названі вище матеріально-правові підстави. Пленум Верховного Суду України у постанові «Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру» підкреслив, що суди повинні ретельно перевіряти факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння [32, c.317-322]. Слід погодитися з думкою Н.А. Дрьоміної, що ступінь доведеності цього факту може бути різний і залежить від юридичної природи примусових заходів медичного характеру [27, c.24].

Поширеною є точка зору, згідно з якою для застосування примусових заходів медичного характеру у всіх випадках необхідна повна доведеність факту вчинення особою суспільно небезпечного діяння. Вважаємо, що говорити про доведеність факту вчинення протиправного діяння як про один з обов'язкових елементів кримінально-процесуальної підстави призначення примусового лікування можна тільки в тому випадку, якщо застосуванням примусових заходів медичного характеру завершується розгляд справи щодо особи,