Стаціонарне проведення судово-психіатричної експертизи вимагає тимчасового позбавлення волі, тому справедливою є вимога ст. 205 КПК України щодо процедури судового розгляду питання про поміщення особи на стаціонарну судово-психіатричну експертизу. Суд розглядає це питання за поданням слідчого, яке погоджено з прокурором.

Одержавши подання, суддя вивчає матеріали кримінальної справи, які надані органом дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а в разі необхідності відбирає пояснення в особи, в провадженні якої перебуває справа, заслуховує думку прокурора, захисника, якщо він з'явиться, і винесе постанову:

1) про задоволення подання і поміщення особи до відповідного медичного закладу;

2) про відмову в задоволенні подання.

На постанову судді прокурором, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб може бути подана апеляція до апеляційного суду.

Подана апеляція не зупиняє виконання постанови суду.

Незважаючи на те, що ст. 417 КПК України передбачає провадження досудового слідства за даною категорією справ за правилами, що включають вимоги ст. 218 КПК України, практика йде шляхом заміни обвинуваченого захисником. Про це свідчать узагальнення судової практики, згідно з якими в 98% випадків з матеріалами справи про застосування примусових заходів медичного характеру знайомились захисники психічно хворих осіб [87, с.110]. Це призводить до того, що така особа не отримує ніяких відомостей щодо результатів досудового слідства і не знайомиться з його матеріалами. Видається, таке становище є допустимим лише тоді, коли виконанню вимог ст. 218 КПК України перешкоджає психічний стан особи. Висновок про неможливість пред'явлення йому матеріалів справи може бути зроблено на підставі даних судово-психіатричної експертизи або при погіршенні стану психіки особи після проведення експертизи на підставі акта його судово-психіатричного освідування. Про неможливість особистого ознайомлення такої особи з матеріалами справи має бути складено протокол, який пред'являється законному представнику і захисникові. Але в будь-якому разі пред'явлення матеріалів слідства законному представникові і захисникові слід визнати обов'язковим. У цілому при проведенні досудового слідства слід звернути увагу на активізацію змагальності процесу. Тому вважаємо, що процесуальна діяльність законного представника і захисника психічно хворої особи повинна бути більш активною.

Висновки

Дослідження проблем, пов'язаних із судовим розглядом справ про застосування примусових заходів медичного характеру, дають можливість дійти таких висновків.

I. Чинне кримінальне законодавство України передбачає систему примусових заходів медичного характеру, які призначаються психічно хворим у зв'язку з вчиненням ними суспільно небезпечних діянь. Ці заходи не є формою реалізації кримінальної відповідальності, а являють собою державний примус, застосування якого викликане міркуваннями безпеки суспільства. Такий примус має бути мінімальним і достатнім для досягнення цієї мети.

Примусові заходи медичного характеру полягають не тільки в ізоляції осіб, небезпечних для суспільства через їх хворобливий психічний стан, але і в усуненні цієї небезпеки шляхом ефективного лікування хворої людини, полегшення її страждань і впливу на неї з метою ресоціалізації. Таким чином, застосування розглядуваних заходів передбачає двоєдину мету. Вона полягає, по-перше, в захисті суспільства від протиправних дій суспільно небезпечних осіб у зв'язку з хворобливим станом їх психіки і, по-друге, в усуненні цієї небезпеки шляхом ефективного лікування таких осіб і їх ресоціалізації.

II. Аналіз редакції ст. 94 КК України дає підстави зробити висновок, що її вагомим внеском є введення критерію для обрання примусових заходів медичного характеру: характер і тяжкість психічного захворювання, тяжкість вчинення діяння, ступень небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб.

III. Примусові заходи медичного характеру мають єдину соціальну сутність, яка полягає в тому, що вони є заходами суспільної безпеки і виконують функцію захисту суспільства від повторних посягань психічно хворих осіб, які знаходяться у сфері кримінально-правового регулювання.

IV. Предмет доказування у справах неосудних – це сукупність специфічних обставин, що підлягають обов'язковому виявленню й оцінці при провадженні досудового слідства і вирішенні судом кримінальної справи. Правильне визначення змісту й елементів предмета доказування у справах неосудних дозволяє чітко окреслити межі дослідження і коло обставин, відомості про які необхідні для встановлення істини і прийняття обґрунтованих процесуальних рішень у справі.

V. Підставою для визнання особи неосудною чи обмежено осудною і звільнення її від кримінальної відповідальності є висновок судово-психіатричної експертизи, в якому констатується наявність медичних і юридичних критеріїв цього стану, що оцінюється у сукупності з іншими доказами спочатку дізнавачем, слідчим, прокурором, а остаточно – судом при вирішенні питання про призначення примусових заходів медичного характеру.

VI. Необхідно диференційовано підходити до структури предмета доказування у справах про призначення примусового лікування. Видається, що у справах про примусове лікування неосудних чи обмежено осудних осіб слід вирізнити два види справ: справи про злочин особи, яка згодом захворіла на психічну хворобу, і справи про суспільно небезпечне діяння неосудної чи обмежено осудної особи.

За першою категорією справ необхідно доказувати обставини, що складають підстави для:

а) обвинувачення і осуду, вибору виду покарання, визначення його розміру або звільнення винного від покарання;

б) реабілітації підозрюваного чи обвинуваченого;

в) закриття кримінальної справи без вирішення питання про вину;

г) застосування примусових заходів медичного характеру, а також доказування наявності в особи психічної хвороби, яка виникла після вчинення злочину, що виключає застосування покарання.

У справі про суспільно небезпечне діяння неосудного чи обмежено осудного підлягають доказуванню:

а) об'єкт злочину;

б) характер і розмір шкоди, спричиненої діянням;

в) обставини, що характеризують особу потерпілого;

г) час, спосіб, місце, а також інші обставини вчинення злочину й умови вчинення суспільно небезпечного діяння;

г) причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, що