Виносячи постанову про призначення примусових заходів медичного характеру неосудному, суд не визнає винною особу, яка вчинила суспільно небезпечне діяння і не підлягає кримінальній відповідальності, тобто не вирішує основне питання кримінальної відповідальності, що, безумовно, вимагає доведеності факту вчинення діяння цією особою [87, c.14].

Примусові заходи медичного характеру, що вживаються до осіб, які втратили кримінально-процесуальну дієздатність, мають процесуальний характер та інші підстави застосування. При призначенні цих заходів не знаходить свого остаточного вирішення питання про відповідальність. Отже, кримінально-процесуальною підставою їх застосування не можна назвати доведеність факту вчинення суспільно небезпечного діяння (злочину) особою, щодо якої розглядається справа. До постанови судом вироку і набрання ним чинності жодна людина не може бути визнана особою, яка вчинила злочин. У цьому значенні формулювання ч. 3 ст. 19 КК України, в якій говориться, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, як зазначає С.Л. Шаренко, потребує вдосконалення, оскільки вимагає констатації факту вчинення злочину особою, щодо якої не винесено у встановленому законом порядку вирок і він не набрав чинності [87, c.14].

Вказівка про застосування примусових заходів медичного характеру, що містить остаточний висновок про вчинення особою, щодо якої розглядається справа, злочину, мало б преюдиціальне значення для суду при розгляді справи після видужання підсудного, що, на наш погляд, зовсім недопустимо.

Отже, фактична підстава для застосування примусових заходів до осіб, які визнані неосудними і які не підлягають кримінальній відповідальності, не рівнозначна підставі призначення цих заходів до осіб, питання про кримінальну відповідальність яких не вирішено.

На момент прийняття рішення про призначення примусового лікування суд має можливість сформулювати лише ймовірний висновок, який підлягає ретельній перевірці у процесі подальшого розгляду справи після одужання особи. Це не означає, що рішення, яке приймається, не має фактичного обґрунтування. Висновок про вчинення особою суспільно небезпечного діяння має базуватися на доказах, зібраних в результаті всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи, і бути єдиним висновком, що випливає із зібраних до цього часу доказів.

Фактичною підставою призначення примусового лікування особі, яка втратила пенітенціарну дієздатність, є сукупність обставин, що свідчать про суспільну небезпеку цієї особи за характером вчиненого нею злочину і психічним станом, що виник внаслідок психічного розладу після винесення вироку.

Підсумовуючи розгляд питання про підстави застосування примусових заходів медичного характеру, слід сказати, що кримінальне законодавство, яке встановлює підставу примусового психіатричного лікування, потребує зміни.

Вважаємо, що цілком доцільним є включення до КК України статей, у яких були б сформульовані підстави застосування примусових заходів медичного характеру, подане загальне поняття суспільно небезпечного діяння, вчиненого особою, яка перебуває в стані неосудності або обмеженої осудності але наведено конкретний перелік таких діянь.

Слід законодавчо обмежити можливість призначення примусового лікування за вчинення дій, що не становлять значну суспільну небезпеку.

Підстави застосування примусових заходів медичного характеру в їх процесуальному аспекті необхідно передбачити і в кримінально-процесуальному законодавстві, доповнивши його положенням, згідно з яким примусові заходи медичного характеру застосовуються до особи, яка:

а) визнана неосудною при доведеності факту вчинення нею передбаченого кримінальним законом діяння, а також її суспільної небезпеки, що визначається психічним станом і характером вчиненого;

б) втратила кримінально-процесуальну дієздатність, якщо є достатньо доказів, що вказують на вчинення нею передбаченого кримінальним законом діяння, і доказана її суспільна небезпека, що визначається психічним станом і характером вчиненого;

в) втратила пенітенціарну дієздатність за характером вчиненого нею злочину та психічним станом, що виник внаслідок психічного розладу після винесення вироку.

Чинне кримінальне законодавство України передбачає систему примусових заходів медичного характеру, які призначаються психічно хворим у зв'язку з вчиненням ними суспільно небезпечних діянь. Ці заходи не є формою реалізації кримінальної відповідальності, а являють собою державний примус, застосування якого викликане міркуваннями безпеки суспільства. Такий примус має бути мінімальним і достатнім для досягнення цієї мети.

Примусові заходи медичного характеру полягають не тільки в ізоляції осіб, небезпечних для суспільства через їх хворобливий психічний стан, але і в усуненні цієї небезпеки шляхом ефективного лікування хворої людини, полегшення її страждань і впливу на неї з метою ресоціалізації. Таким чином, застосування розглядуваних заходів передбачає двоєдину мету. Вона полягає, по-перше, в захисті суспільства від протиправних дій суспільно небезпечних осіб у зв'язку з хворобливим станом їх психіки і, по-друге, в усуненні цієї небезпеки шляхом ефективного лікування таких осіб і їх ресоціалізації.

Відповідно визначається і соціально-юридична сутність розглядуваного інституту. Більшість дослідників доходять висновку про захисно-реабілітаційний його зміст. Відмінність у визначеннях мають в основному термінологічний характер. Так, М.С. Шаргородський писав, що заходи медичного характеру можуть з повним правом іменуватися заходами соціального захисту. Р.І. Михєєв називає їх «заходами безпеки», В.С. Орлов – «заходами суспільної оборони». Про заходи соціального захисту, що застосовуються до психічно хворих, пишуть і інші правники [87, с.16].

До правової оцінки розглядуваних заходів, з нашого погляду, слід підходити диференційовано, з урахуванням стадії кримінального процесу, на якій особа, яка вчинила інкриміноване їй діяння, втратила здібність усвідомлювати суспільно небезпечний характер своєї поведінки або керувати нею.

Відповідно до ст. 93 КК України примусові заходи медичного характеру застосовуються до осіб: 1) які вчинили у стані неосудності суспільно небезпечні діяння; 2) які вчинили у стані обмеженої осудності злочини; 3) які вчинили злочин у стані осудності, але захворіли на психічну