Незважаючи на те, що у всіх цих випадках примусові заходи медичного характеру є заходами соціального захисту, що мають загальну мету захистити суспільство від небезпечних дій психічно хворих осіб і вилікувати їх, їх правова природа змінюється залежно від правового стану осіб, які підлягають лікуванню.

При застосуванні до осіб, які визнаються неосудними чи обмежено осудними, такі заходи являють собою реакцію держави на встановлений судом факт вчинення протиправного діяння, у зв'язку з чим вони набувають зовнішньої схожості з покаранням. Ця схожість полягає перш за все в тому, що подібно покаранню примусове лікування – це захід державного примусу, який суд призначає особі, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння.

Стаття 94 КК України залежно від характеру та тяжкості захворювання, тяжкості вчинення діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб передбачає такі примусові заходи медичного характеру: 1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку; 2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом; 3) госпіталізація до психіатричного закладу із посиленим наглядом; 4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом.

Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка страждає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діяння, якщо особа за станом свого психічного здоров'я не погребує госпіталізації до психіатричного закладу.

Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Якщо не буде визнано за необхідне застосування до психічно хворого примусових заходів медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, суд може передати його на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Аналіз редакції ст. 94 КК України дає підстави зробити висновок, що її вагомим внеском є введення критерію для обрання примусових заходів медичного характеру: характер і тяжкість психічного захворювання, тяжкість вчинення діяння, ступень небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб.

1.2. Правове становище психічно хворих осіб у судовому розгляді справ про застосування примусових заходів медичного характеру

В юридичній літературі висловлювалися різні точки зору стосовно змісту поняття «неосудність». При всій різноманітності поглядів на це поняття можна вирізнити два основні підходи до його визначення.

Одні правники (зокрема, Ю.М. Антонян, С.В. Бородін, В.С. Орлов) розглядають неосудність як психічний стан на момент вчинення злочину або нездатність особи внаслідок розладу психічної діяльності усвідомлювати свої дії або керувати ними [4, c.118; 66, c.36-37].

Інші вчені (В.Г. Бєляєв, Р.І. Михєєв, Б.О. Протченко, Ю.С. Богомягков та інші) тлумачать неосудність як перш за все юридичну категорію (обставину), що окреслює умову (сукупність обставин), яка виключає кримінальну відповідальність [11, c.15; 16, c.108; 58, c.18; 72, c. 11; 91, c.31-32].

Ця дискусія має кримінально-процесуальний аспект, що знаходить свій вираз у спорі про межі компетенції експерта-психіатра у вирішенні питання про осудність (неосудність).

Аргументуючи свою думку про неприпустимість питання про неосудність обвинуваченого, що постає перед експертами, М.С. Строгович писав: «Експерт дає свій висновок про наявність і характер душевного захворювання, виходячи з медичних критеріїв. Висновок же про осудність і неосудність дає слідчий і суд...» [81, c.498].

Виникнення терміна неосудність обумовлено потребами кримінального права, тобто необхідністю визначення правового стану, який виключає ставлення у вину вчиненого особою діяння. Спочатку це поняття враховувало всі обставини, що усувають можливість ставлення у провину. У подальшому законодавець відмовився від докладного переліку і пішов шляхом нормативного закріплення сукупності ознак, що характеризують «ненормальний стан», через які вчинене психічно хворою особою порушення закону не ставиться їй у вину, а сама особа не підлягає кримінальній відповідальності [87, c.59-60].

Таким чином, термін «неосудність», що спочатку визначав тільки правовий стан, став використовуватися для характеристики особливого психічного стану.

Виходячи з логіки формування понять, слід зауважити, що неосудність – це особливий правовий стан особи, який характеризується визнаною державою неможливістю ставлення їй у вину вчинення протиправного діяння.

Термін «неосудність» є більш вдалим, оскільки підкреслює правовий стан особи як особливий «непідсудний». Саме в такому розумінні вживається поняття «неосудність» у чинному кримінальному і кримінально-процесуальному законодавстві, коли в ньому йдеться про визнання особи неосудного щодо вчиненого діяння. Визнання суб'єкта неосудним як констатація його правового стану належить до виключної компетенції суду.

Поряд з таким тлумаченням терміна «неосудність» у законодавстві і правозастосовній практиці набуло значного поширення використання його для визначення особливого психічного стану під час вчинення діяння. Зокрема, у ст. 76 КПК України говориться про обов'язковість призначення експертизи для визначення психічного стану підозрюваного або обвинуваченого за наявності у справі даних, які викликають сумнів щодо його