Судово-психіатричне значення терміна «неосудність» широко застосовується на практиці. Висновок судово-психіатричної експертизи, який не містить відповіді на питання про неосудність обвинуваченого під час вчинення діяння, що йому інкримінується, не може бути визнано доказом у справі.

Думку експертів про осудність чи неосудність, що міститься у висновку судово-психіатричної експертизи, не слід вважати вторгненням у компетенцію суду. Такий висновок є одним із доказів, який не має переваги перед іншими доказами і, як і всі інші докази, підлягає оцінці за внутрішнім переконанням суддів, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності.

Слід визнати, що використання терміна «неосудність» для визначення двох різних понять – психічного стану особи і правового становища особи, що визначається цим станом, – викликає деякі труднощі у правозастосовній практиці і призводить до численних спорів у теорії. Проте обидва значення цього терміна підтвердили свою життєздатність, і уникнути його двоякого тлумачення, очевидно, неможливо. Однак слід чітко розмежувати неосудність як психічний стан особи на момент вчинення діяння і неосудність як правовий стан (становище).

Детальна характеристика кожного з цих понять виходить за межі цього дослідження, тому вважаємо за доцільне обмежитися висвітленням деяких аспектів.

Формула неосудності законодавчо закріплена в ч. 2 ст. 19 КК України. Вона характеризується двома критеріями (умовами) – психологічним (або юридичним) і медичним (біологічним). Психологічний і медичний критерії перебувають у нерозривному зв'язку і взаємозалежності: психологічний критерій характеризує глибину психологічних порушень, клінічну форму яких являє собою критерій медичний.

Зараз законодавче формулювання неосудності визначається більшістю юристів цілком вдалим і не вимагає внесення змін [9, c.58-89; 12, c.126-185; 29, c.33-47].

Розглядаючи неосудність як особливий правовий стан (становище) особи, необхідно вказати на такі її ознаки:

1) визнається судом;

2) обумовлює неможливість вживання заходів кримінальної відповідальності щодо особи і визнання її винною у вчиненні інкримінованого діяння;

3) визначається особливим психічним станом особи, яка страждає на психічний розлад під час вчинення діяння;

4) виключає визнану неосудною особу зі сфери виправно-трудового впливу;

5) є умовою застосування щодо цієї особи примусових заходів медичного характеру.

Важливою проблемою кримінально-процесуального характеру, яка постає у зв'язку з розглядом неосудності як правового стану, є питання про презумпцію осудності. Як відомо, під презумпцією розуміють загальне положення, що відображає стійкі, які неодноразово спостерігаються, зв'язки між фактами, подіями, становищами, властивостями. Під кримінально-процесуальною презумпцією мають на увазі закріплене в кримінально-процесуальному законодавстві правило, згідно з яким у разі доведеності одного факту передбачається доведеність другого або передбачається наявність чи відсутність фактів для підтвердження їх у встановленому порядку [26, c.103; 62, c.9-15; 63, c.49-75].

Чинне законодавство виходить з того, що всі громадяни є осудними, крім осіб, які у зв'язку з психічним захворюванням перебувають в особливому психічному стані.

Як і презумпція невинуватості, що прямо проголошена в законодавстві, презумпція осудності знайшла законодавче закріплення в ст. 3 Закону України «Про психіатричну допомогу», що має надзвичайно велике значення для забезпечення законності, дотримання прав громадян і захисту їх інтересів.

Згідно з презумпцією осудності особа, щодо якої провадиться кримінальне судочинство, вважається осудною, доки її неосудність не буде доведена у встановленому законом порядку. До винесення рішення (постанови, ухвали) суду, яким громадянин визнається неосудним та таким, що не підлягає кримінальній відповідальності, ніхто не вправі визнати його неосудним щодо вчиненого діяння. Висновок експерта про неосудність особи не спростовує презумпції осудності. Думка слідчого, що викладена в постанові про направлення кримінальної справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру, не означає визнання особи неосудною, як не може вважатися встановленою винність особи у вчиненні злочину, якщо винність констатована в обвинувальному висновку, але не підтверджена вироком суду.

Презумпція осудності не вимагає доведення осудності за кожною кримінальною справою. Закон вимагає призначати судово-психіатричну експертизу тільки тоді, коли з'являється сумнів у психічній повноцінності обвинуваченого. У зв'язку з цим видається справедливою позиція Ю.М. Антоняна і С.В. Бородіна, які вважають: якщо визнати необхідним кожного разу доводити осудність, то за кожною справою слід було б призначати судово-психіатричну експертизу, що не відповідало б вимозі закону [4, c.153]. Навпаки, неосудність кожного разу підлягає доказуванню, але тільки в тих випадках, коли виникає сумнів в осудності обвинуваченого.

Презумпція осудності має принципове значення для визначення правового стану особи, щодо якої вирішуються питання про визнання її неосудною і застосування примусових заходів медичного характеру. Вважаємо, що до констатації судом неосудності у провадженні попереднього слідства і судового розгляду справи така особа не може бути названа неосудною.

Незважаючи на особливості провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру, не можна погодитися