Однією з актуальних проблем кримінального права і судової психіатрії є питання про обмежену (зменшену, граничну) осудність. Торкаючись цієї проблеми з точки зору застосування примусового лікування, слід підкреслити, що порушення питання про зменшену осудність правомірне лише в тому разі, якщо розглядати осудність як психічний стан особи, тобто здатність усвідомлювати свої дії і керувати ними. Говорити ж про зменшену осудність як про правовий стан вважаємо недоцільним.

Чинне законодавство передбачає можливість застосування судом примусових заходів медичного характеру щодо осіб, спроможність яких керувати своєю поведінкою знижена у зв'язку з психічним захворюванням. Стаття 20 КК України вказує на те, що підлягає кримінальній відповідальності особа, яка визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. У разі коли особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене цим Кодексом, у стані обмеженої осудності або захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати мету, зміст та правові наслідки кримінальної відповідальності за вчинене, вона не підлягає кримінальній відповідальності. Таке положення дозволить (за наявністю підстав) застосовувати примусові заходи медичного характеру до осіб, винних у вчиненні злочину, в тих випадках, коли тяжкість психічного захворювання, тяжкість вчиненого діяння, з урахуванням ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб, робить негуманним і неефективним застосування покарання, а тому до таких осіб можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру. Видається, що таке рішення сприятиме досягненню мети забезпечення гуманнішого ставлення до осіб, що страждають на психічні розлади, при вирішенні питання про їх відповідальність, яку ставлять перед собою прибічники концепції зменшеної осудності [5, c.50-52; 35, c.12-13; 88, c.17-19].

Кримінальний кодекс України передбачає нову для сучасної української кримінально-правової системи процесуальну фігуру обмежено осудного, яка в правовому значенні розглядається як суб'єкт злочину, що наділений спеціальними правами і обов'язками. Це особа, яка здатна вчинити суспільно небезпечне діяння: поряд з осудною особою, що підлягає кримінальній відповідальності, і неосудною, яка не підлягає кримінальній відповідальності. Особа з психічними аномаліями посідає проміжне місце і підлягає кримінальній відповідальності. Разом з тим осудність особи «обтяжена» психічними розладами, які на відміну від психічних розладів, що характерні для неосудних, не мають патологічного характеру, тобто не є захворюванням. Це принципово нова і по суті єдина відмінність неосудного від особи з психічними розладами, що не виключає осудність. Психічна патологія чи психічне захворювання розладжує психіку так, що особа зовсім не здатна усвідомлювати суспільно небезпечний характер своїх дій або керувати ними. Психічний розлад, який не є патологією, впливає на психіку більш «м'яко» – суб'єкт може усвідомлювати суспільно небезпечний характер своїх дій або керувати ними, але через відповідні нервові процеси він не в змозі робити це повною мірою, що характерно для повністю осудної особи.

Як юридичні критерії психічних розладів, що не виключають осудність, слід виокремити: по-перше, неможливість повною мірою усвідомлювати фактичний характер своїх дій і суспільну небезпеку своїх дій або бездіяльності (інтелектуальну ознаку), по-друге, неможливість повною мірою керувати своїми поведінковими реакціями (вольова ознака).

Як вказують І. Іванов та І. Брика, слід мати на увазі, що можливість суб'єкта усвідомлювати фактичний характер своїх поведінкових реакцій і їх суспільна небезпека знижена не в цілому, а лише в конкретній ситуації при здійснені протиправного діяння. Фактичний характер поведінки являє собою конкретну форму, в якій проявляється психічна реакція людини. Так, наприклад, крайня ступінь роздратованості, яка викликана провокуючими факторами (протиправними діями, образою і т. ін.), може призвести до виразу реакції у вигляді завдання провокатору тяжкої шкоди чи навіть смерті, використовуючи при цьому будь-які випадкові предмети. Так, М., підозрюючи свою дружину в зраді з племінником, прийшов додому раніше, ніж звичайно, і дійсно застав їх у ліжку. Його реакція була миттєвою: він схватив праску, яка знаходилася поруч, і вбив нею племінника. Потім під час слідства і в суді М. стверджував, що він не усвідомлював суспільної небезпеки своїх дій, а лише бажав одного – помститися за нанесену образу [36, c.9-10].

Кримінальний кодекс України, включаючи нову правову норму – обмежену осудність, визначає правові наслідки цього стану, тобто дає відповідь, при розгляді яких питань стан обмеженої осудності особи повинен бути врахований судом: при призначенні покарання і для застосування примусових заходів медичного характеру. Вказівка на можливість примусового лікування осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння у стані обмеженої осудності, не вирішує завдання – більш гуманного ставлення до осіб з психічними аномаліями, а тому було б правильним включити обмежену осудність до обставин, які пом'якшують покарання.

Кримінальне законодавство Росії в ст. 22 КК РФ передбачає застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння і страждають на психічний розлад, що не виключає осудність. Присутня у проміжних варіантах КК РФ назва «обмежена осудність» («ограниченная вменяемость») до остаточного тексту закону не увійшла, її замінило формулювання «кримінальна відповідальність особи з психічним розладом, що не виключає осудність» [87, с.67]. Підсумок такий: у кримінальному законодавстві з'являються