поняття обмежена осудність, але в іншому термінологічному оформленні. У зв'язку з чим можна погодитися з думкою Н.Г. Іванова, який вважає не зовсім вдалою назву ст. 22 КК РФ, якою передбачена кримінальна відповідальність осіб з психічними розладами, що не виключають осудність [35, с.9-10]. Медична енциклопедія психічні розлади прирівнює до психічних захворювань, вони є рівнозначними. Тобто, психічні розлади можуть свідчити про неосудність, а це не належить до ст. 22 КК РФ. Психічні аномалії в словнику психіатричних термінів визначаються як відхилення від норми. Це більш широке поняття, в яке, окрім патології, входять і відхилення, що не мають хворобливого характеру. Разом з тим в ст. 22 КК РФ справедливо вказано на те, що мова йде про відхилення від норми не хворобливого характеру, оскільки вони не виключають осудності. У зв'язку з цим Н.Г. Іванов пропонує назвати ст. 22 нового КК РФ «відповідальність осіб з психічними аномаліями». Поява норми про примусове лікування осіб з психічним розладом у межах осудності є цілком закономірною. Правові наслідки обмеженої осудності в КК РФ зведені до двох положень – вона враховується судом при призначенні покарання і є підставою для призначення примусового лікування [87, с.67].
Врахування стану обмеженої осудності при призначенні судом покарання полягає у наданні суду права пом'якшувати покарання підсудним з психічними аномаліями. Однак кримінальному праву відомий інститут обставин, які пом'якшують покарання, тому видається доцільним включити психічні аномалії до переліку вказаних обставин.
Поява в законі норми про можливість застосування примусових заходів медичного характеру до засуджених з психічними аномаліями викликає побоювання у фахівців [7, c.38; 92, c.49-50]. За чинним російським законодавством усі примусові психіатричні заходи застосовуються лише до хворих з тяжкими психічними розладами. Вказане стосується лише неосудних. Однією з обов'язкових умов примусової госпіталізації до психіатричного стаціонару в порядку надання психіатричної допомоги виступає наявність у хворого тяжкого психічного розладу, який виключає можливість хворого самостійно користуватися своїми правами та мати обов'язки, нести юридичну відповідальність.
Примусове психіатричне лікування хворих, у яких відсутній тяжкий психічний розлад (а до них належать і обмежено осудні), чинним кримінальним законодавством Росії не передбачено. Отже, примусове лікування психічнохворих аномальних злочинців – принципово новий недобровільний психіатричний захід. Він є, звичайно, позитивним, однак створює для практичних працівників чималі труднощі. Застосування відпрацьованих на практиці організаційних, професійно-етичних і суто медичних аспектів примусових психіатричних заходів до психічно-аномальних засуджених не завжди є можливим.
Однією з найскладніших виступає проблема забезпечення психіатричного лікування в разі відмови від нього засудженого. Ні в кримінальному, ні в кримінально-виконавчому кодексах Росії про це не згадується.
Очевидно, що процесуальний порядок застосування примусових заходів медичного характеру повинен бути юридично чітко регламентованим, оскільки це може спричинити серйозні порушення прав громадян, появу безпрецедентних форм зловживань у сфері психіатричного лікування.
У Кримінальному кодексі України також знайшло відображення поняття «обмежена осудність», але як і в російському законодавстві викладена вище проблема не регламентована.
При застосуванні до осіб, які визнаються неосудними, примусових заходів медичного характеру вони є реакцією держави на встановлений судом факт вчинення протиправного діяння, у зв'язку з чим набувають зовнішньої схожості з покаранням. Ця схожість полягає перш за все в тому, що подібно покаранню примусове лікування – це захід державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння.
Схожість, однак, не означає тотожності. Як підкреслює Р.І. Михєєв, примусове лікування, хоча і передбачене кримінальним законодавством, має самостійне значення і функціонує незалежно від категорій злочину і покарання [58, c.247]. Застосування заходів психіатричного лікування не може розглядатися як кримінально-правова санкція, оскільки вони не містять притаманної покаранню властивості – кари.
Кара – це примус до такого страждання, яке за своїм характером і тривалістю пропорційне тяжкості вчиненого злочину. Істотним елементом кари є державний осуд. Застосування заходів медичного характеру не передбачає примусу до страждання, відповідного тяжкості вчиненого, не означає державного осуду психічно хворої особи і не містить елементу переконання. Цими заходами не переслідуються ні мета попереднього впливу на інших осіб, ні завдання виховання і ресоціалізації психічно хворої людини [72, c.3].
Застосування таких заходів відбувається одночасно із визнанням особи неосудною, а, отже такою, яка не підлягає кримінальній відповідальності і покаранню. У цьому разі покарання і примусове лікування взаємовиключаються.
При призначенні заходів медичного характеру невизнаній неосудною особі до винесення вироку питання про факт вчинення протиправного діяння і відповідальності за нього не знаходить свого остаточного вирішення, оскільки винність особи у вчиненні злочину може бути встановлена тільки вироком суду, що вступив у законну силу.
У зв'язку з цим привертає увагу суперечливість формулювання ч. 3 ст. 19 КК України, згідно з якою не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.
Виходячи з презумпції невинуватості, суд не вправі у своїй постанові про застосування примусових заходів медичного характеру констатувати факт вчинення злочину даною особою. У противному разі постанова суду про призначення примусового лікування, яка містить висновок про вчинення злочину, мала б преюдиційне значення для вироку, що може бути винесений тільки після одужання цієї особи. Вважаємо, що виносячи ухвалу про призначення особі примусових заходів медичного характеру, суд не може заздалегідь вирішувати питання про наявність чи відсутність підстав для кримінальної відповідальності. Поки ж цей процес не завершено, для особи можуть наставати лише