Викладене дозволяє зробити висновок, що до визнання неосудними осіб застосування до них примусових заходів медичного характеру має превентивно забезпечуючий характер і є заходом процесуального примусу. Нарівні з виконанням своєї основної функції – захист суспільства від небезпечних посягань психічно хворих осіб, тобто припинення їх протиправної діяльності, – ці заходи не дозволяють особі сховатися від слідства і суду або стати на перешкоді встановленню істини у справі.

Процесуальний характер примусових психіатричних заходів найбільш виразно проявляється при призначенні їх до осіб, у яких встановлено тимчасовий розлад психічної діяльності, що перешкоджає визначенню їх психічного стану під час вчинення суспільно небезпечного діяння. Питання про відповідальність таких осіб не може бути вирішено до з'ясування питання про їх осудність (неосудність), що не перешкоджає призначенню передбачених ст. 94 КК України заходів процесуального примусу. У такому разі примусове лікування не виключає кримінальної відповідальності особи, після одужання якої (якщо не закінчилися строки давності) за вироком суду можливе призначення покарання.

Застосування примусових заходів медичного характеру до осіб, які під час відбування покарання захворіли на душевну хворобу, що позбавляє їх можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними, є окремим випадком звільнення від відбування покарання, і юридична природа цих заходів повністю визначається цим правовим інститутом [87, c.70].

Отже, залежно від стадії кримінального процесу правова природа примусових заходів медичного характеру зазнає змін. Разом з тим, на всіх стадіях судочинства примусові заходи медичного характеру мають єдину соціальну сутність, яка полягає в тому, що вони є заходами суспільної безпеки і виконують функцію захисту суспільства від повторних посягань психічно хворих осіб, які знаходяться у сфері кримінально-правового регулювання.

Інтереси психічно хворих осіб, щодо яких поставлено питання про застосування примусових заходів, вимагають регламентації їх кримінально-процесуального становища [98, c.36-57; 99, с. 16].

Закон не називає цю особу підсудною, оскільки вона не віддається до суду з метою вирішення питання про вживання до неї заходів кримінальної відповідальності. У такому разі можна говорити про її особливий процесуальний статус, що визначається специфікою судового процесу, який «відхиляється», і психічним станом особи у період розгляду справи судом. Правове становище особи, щодо якої судом розглядається справа, характеризується тим, що обсяг прав, які надаються цій особі, повинен відповідати обсягу прав підсудного. Разом з тим очевидна відмінність у межах можливостей особистої реалізації цією особою прав, які їй надаються, залежно від її психічного стану. При оцінці психічного стану слід враховувати, по-перше, ступінь цілісності кримінально-процесуальної дієздатності, по-друге, можливість завдання шкоди здоров'ю такої особи психотравмуючою ситуацією судового розгляду [87, c.71].

Рівність прав у такому разі не означає рівність обов'язків. Слід, на наш погляд, приєднатися до думки О.О. Хомовського, який вважає, що така особа має бути наділена правами підсудного [85, c.14], а також С.Я. Улицького, який стверджує, що ця особа «користується правами підсудного тією ж мірою, якою це дозволяє стан її здоров'я». Таку думку поділяють й інші автори [87, c.49].

Стаття 419 КПК України містить вказівку на те, що участь особи, щодо якої розглядається справа, не є обов'язковою і може мати місце лише в тому разі, якщо цьому не перешкоджає характер її захворювання, але в той же час передбачає можливість виклику психічно хворої особи в судове засідання.

Пленум Верховного Суду України у постанові № 3 «Про судову практику по застосуванню примусових заходів медичного характеру» (п. 13) роз'яснив, що суд за наявності сумнівів у правильності висновків медичної комісії про одужання особи чи про таку зміну її психічного стану, коли відпала необхідність у подальшому застосуванні примусових заходів медичного характеру, може викликати неосудного в судове засідання [32, c.317-322]. Таким чином, чинне законодавство дає суду право виклику психічно хворої особи в суд, але не надає права останній з'явитися в судовому засіданні за своїм розсудом. Таке положення, на нашу думку, є недопустиме і має бути змінено.

У всіх випадках, коли стан здоров'я особи, щодо якої розглядається справа, не суперечить його явці в суд, громадянин повинен мати можливість реалізувати надане йому законом право участі в судовому засіданні.

Особа, яка прийшла в судове засідання, повинна мати права, що дозволяють їй у міру сили особисто здійснювати захист своїх інтересів.

Необхідно доповнити кримінально-процесуальне законодавство спеціальною статтею, яка передбачала б, що така особа має право:

1) заявляти відводи;

2) мати захисника і законного представника для захисту своїх інтересів;

3) заявляти клопотання і висловлювати свій погляд на клопотання інших учасників судового розгляду;

4) просити суд про приєднання до справи документів, про виклик свідків, про призначення експертизи, про витребування інших доказів;

5) давати пояснення по суті в будь-який момент судового слідства;

6) ставити запитання підсудним, потерпілим, свідкам, експертам, фахівцям, які беруть участь у справі;

7) брати участь в огляді речових доказів, місця події, документів;

8) після закінчення судового слідства висловлювати свою думку щодо обґрунтованості застосування до нього примусових заходів медичного характеру.

Таким чином, обсяг прав, наданих такій особі, повинен відповідати обсягу прав підсудного, але формулюватися з урахуванням специфіки правового становища особи, стосовно якої не встановлені всі підстави кримінальної відповідальності і не ставиться питання про її реалізацію. Особі, психічний стан якої не дозволяє їй бути присутньою в судовому засіданні, необхідно надати право заявляти відводи, клопотання, просити суд про приєднання до справи документів, про виклик свідків, призначення експертизи і витребування інших доказів, подавати пояснення шляхом звернення до суду з відповідними письмовими заявами. Такі заяви повинні оголошуватися в