Розділ 2. Особливості досудового розслідування у справах неосудних осіб та осіб, які захворіли на психічну хворобу після вчинення злочину

2.1. Предмет доказування у справах про застосування примусових заходів медичного характеру

Досудове слідство у справах про застосування примусових заходів медичного характеру можна умовно поділити на два етапи. Перший включає період з моменту порушення кримінальної справи до одержання висновку про неосудність особи, щодо якої розслідується справа. Другий етап розпочинається з моменту отримання висновку і закінчується направленням справи до суду або закриттям провадження у справі.

Якщо перший етап розслідування повинен провадитися в загальному порядку з виконанням усіх вимог кримінально-процесуального законодавства (включаючи обов'язковість винесення постанови про притягнення особи як обвинуваченої), то другий може бути віднесений до «окремого провадження», характерного для справ про застосування примусового лікування.

Уже на першому етапі провадження у справах про застосування примусових заходів медичного характеру виявляється певна специфіка провадження, яка породжується тим, що особа, підозрювана чи звинувачена у вчиненні протиправного діяння, страждає на психічний розлад. У даному разі сам факт психічного розладу, а не неосудність особи має правове значення. Оскільки до отримання висновку судово-психіатричної експертизи не можна говорити про неосудність, тому не можна відмовити в порушенні кримінальної справи «у зв'язку з неосудністю особи» або розглядати неосудність як обставину, що виключає можливість винесення постанови про притягнення як обвинуваченого. Кримінально-процесуальне значення психічного розладу виражається насамперед у тому, що особа, яка страждає на таке захворювання, не може повною мірою самостійно здійснювати захист своїх інтересів. Незалежно від того, чи буде ця особа у подальшому визнана неосудною чи такою, яка втратила кримінально-процесуальну дієздатність, з моменту одержання відомостей про Ті психічну ваду до участі у справі повинен бути залучений захисник.

У справах про застосування примусових заходів медичного характеру ст. 45 КПК України передбачає обов'язкову участь захисника «з моменту встановлення факту психічного захворювання особи». У процесуальній літературі немає одностайності у поглядах на те, що слід вважати моментом установлення факту психічного захворювання. Так, Т.А. Михайлова вважає, що «якщо навіть в момент порушення кримінальної справи є дані про психічну хворобу особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, слідчий має вжити заходів до того, щоб у справу вступив захисник» [56, с.80-84; 94, с.82-84].

Таке формулювання закону відповідало б інтересам психічно хворої особи, однак закон передбачає допуск захисника з моменту встановлення факту психічного захворювання не у всіх справах про діяння психічно хворих осіб, а лише у справах про застосування примусових заходів медичного характеру. Одержання слідчим даних про психічне захворювання підслідного недостатньо для віднесення справи до даної категорії. У процесуальній літературі існує думка, що «факт наявності психічного захворювання в особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, повинен бути встановлений висновком експертів-психіатрів, і лише після отримання слідчим такого документа виникає його обов'язок допустити захисника до участі у справі» [38, с.55-56; 40, с.46-47; 78, с.54-56].

Неоднозначне трактування закону свідчить про його недосконалість. Момент допуску захисника до участі у справі не пов'язаний з певним етапом розслідування і може бути максимально наближений слідчим до його закінчення. Ця проблема не вичерпується ст. 44 КПК України, згідно з якою захисник допускається до участі у справі з моменту пред'явлення обвинувачення, а у разі затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту – з моменту оголошення їй протоколу про затримання або постанови про застосування запобіжного заходу, але не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту затримання.

Як бачимо, момент допуску захисника пов'язаний у законі або з пред'явленням обвинувачення, або з затриманням чи арештом підозрюваного. Отже, якщо психічно хвора людина не затримана і до неї не застосовано запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, захисник може бути допущений до участі у справі тільки з моменту пред'явлення їй обвинувачення. Між тим у справах про застосування примусових заходів медичного характеру обвинувачення не повинно пред'являтися і тому питання про допуск захисника до участі у справі даної категорії з моменту одержання даних про психічну хворобу особи залишається неврегульованим.

Враховуючи сказане, слід повністю погодитися з думкою М.І. Полшакова, який вважає, що у всіх справах про діяння осіб, які страждають на психічний розлад, доцільно встановити єдиний момент допуску захисника. Коли встановлено, що в особи, щодо якої провадиться справа, є психічна вада, але не можна передбачити, як буде розслідуватися справа (за загальними правилами чи правилами, встановленими для справ про застосування примусових заходів медичного характеру), необхідно створити умови для захисту інтересів такої особи [69, с.26].

З цією метою кримінально-процесуальне законодавство необхідно доповнити положенням, згідно з яким у справах про діяння осіб, які мають психічні вади, захисник повинен бути допущений до участі у справі з моменту одержання відомостей про наявність психічного розладу, але не пізніше затримання особи, арешту чи пред'явлення обвинувачення. Джерелом таких відомостей можуть бути свідчення особи, щодо якої ведеться справа, його близьких, довідки медичних установ, пенсійне посвідчення тощо.

Відповідно до ст. 417 КПК України досудове слідство у справах про діяння неосудних чи обмежено осудних осіб провадиться згідно зі статтями 111-130, 148-222 КПК України, тобто з вилученням правил гл.12, яка регламентує порядок пред'явлення обвинувачення і допиту обвинуваченого.

Невизначене становище психічно хворої особи