Згідно ст.7 Кримінального кодексу України 2001р. „Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо особи, зазначені у частині першій цієї статті, за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини”.

На території України застосовується законодавство іноземних держав, якщо це регламентується Конституцією України і законами України, міжнародними договорам з іншими державами. Згідно зі ст.9 Конституції України, Законом України „Про дію міжнародних договорів на території України” укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і безпосередньо діють на її території [6, с.314-315].

3.4. Дія нормативно-правового акта за колом осіб.

Суб’єктна сфера дії нормативно-правового акта – це передбачене законодавством коло осіб, на які поширюватиметься його дія [16, с.92].

Тут поширюється загальне правило: нормативно-правовий акт діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території його дії і є суб’єктами відносин, на які розрахований акт. До осіб належать:

а) громадяни держави;

б) іноземні громадяни;

в) особи без громадянства (апатриди);

г) особи з подвійним громадянством (біпатриди);

д) усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, що не користуються правом екстериторіальності.

Види нормативно-правових актів за колом осіб:

1. Загальні – поширюються на все населення (всіх осіб, що перебувають на території держави). Іноземні громадяни та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах, зобов’язані поважати Конституцію і закони України, можуть користуватись тими самими правами та свободами, що й громадяни України (ст.26 Конституції України, Закон України „Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 року).

2. Спеціальні – розраховані на певне коло осіб. Одні нормативні акти поширюються на всіх індивідуальних та колективних суб’єктів, інші – лише на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, вчителів тощо).
Іноземці порівняні з громадянами держави у певних правах та обов’язках за деякими винятками – на них не поширюється дія деяких нормативно-правових актів України: іноземці не можуть обирати і бути обраними до державних органів і органів місцевого самоврядування, брати участь у референдумах, бути членами політичних партій України, нести військовий обов’язок тощо.

3. Виняткові – роблять винятки із загальних і спеціальних. Глави держав і урядів, співробітники дипломатичних та консульських представництв, службовці міжнародних організацій (на підставі статутів цих організацій або спеціальних угод), деякі інші іноземні громадяни (члени екіпажів військових кораблів, військовослужбовці військових частин та ін.), що знаходяться на території невласної держави, наділені імунітетом – дипломатичним, консульським та ін. Ці особи користуються особистою недоторканістю. Вони звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов’язаних з їх службовою діяльністю [19, с.331-334].

Межі та сфери дії кожного нормативно-правового акта повинні бути чітко визначені. Невизначеність хоча б однієї із сфер може спричинити деформацію дії нормативно-правового акта.

ВИСНОВКИ

Отже, основною формою (джерелом) права в Україні є нормативно-правовий акт. Саме тому так гостро в Україні стоїть питання законотворчості. Воно є актуальним з точки зору оцінки стану законодавчої діяльності на певному сучасному етапі та обґрунтування розвитку законодавства з урахуванням соціальних явищ і змін у суспільних відносинах, прогресивних чи негативних, які вимагають їх законодавчого закріплення. Практика свідчить про необхідність кардинальних змін у цій сфері, поєднання глибоких фундаментальних досліджень з прикладними розробками, порівняльного аналізу законопроектів та здійснення правової реформи.

У системі законодавства України актуальними є вимоги конституційної законності, які можна класифікувати на такі, що стосуються змісту законотворчості (своєчасна зміна, скасування старих законів та їх приписів, прийняття нових); які забезпечують ієрархічну підпорядкованість нормативно-правових актів і верховенство Конституції в системі законодавства; що регламентують окремі форми законотворчого процесу [17, с.3].

Характерними для України є посилення регламентації суспільних відносин: спостерігається кількості законів та підзаконних актів, а також розширення меж і поглиблення деталізації нормативно-правового регулювання, що ускладнює правозастосування та знижує ефективність правової системи. Трохи непокоїть мала частка (близько 4%) законів серед інших нормативно-правових актів, бо дана невелика частка невластива правовій державі. Крім того, законодавство просто „не встигає” за розвитком суспільних відносин, а інколи навіть суперечить раніше прийнятим актам, і цінність багатьох з них нівелюється внутрішньою суперечністю та нестабільністю. Це явно не є перевагою нашої системи законодавства. Проблемою сучасних законів є їх часті розбіжності з Конституцією; декларативність, нерегулюючий характер деяких законів, схожих за змістом на політичний документ, вимагають ставлення до законотворчості як до спеціальної науки, відповідних концепцій і рекомендацій, методик розробки проектів законів на стадіях законотворчості.

Закон буде правовим лише тоді, коли буде відповідати загальновизнаним цінностям, відображатиме інтереси громадян, на основі цінностей має бути сформульована загальна норма. У цьому полягає надзвичайна важливість законотворчої функції законодавця. Але на практиці це не виконується. Часто законодавець помиляється, але ж не