3. Глави – є у великих за обсягом нормативно-правових актах.

4. Розділи – об’єднують глави у великих за обсягом нормативно-правових актах. Можлива й інша ситуація: статті, пункти об’єднуються в розділи, а розділи – у глави.

5. Частини – найбільші підрозділи закону, що містяться, як правило, у кодексах (наприклад, Особлива і Загальна частина у Кримінальному кодексі).

Розташування норм права у статтях нормативно-правового акта:

1) зазвичай правова норма міститься у одній статті, чим полегшується її ухвалення;

2) у ряді випадків для вираження складної норми потрібні декілька статей;

3) іноді в одній статті міститься декілька норм права [19, с.313-314].

1.3. Правовий прецедент як форма (джерело) права та його характеристика.

Правовий прецедент – це форма права, коли конкретному рішенню суду чи адміністративного органу в конкретній справі, що розглядається вперше, надається формальна обов’язковість при розв’язанні всіх наступних аналогічних справ [21, с.163].

Судовий прецедент і судова практика визнавалися формами права ще в Стародавньому Римі. Починаючи з ХІІІ століття, прецедентне право набуває поширення в Англії, де воно створювалось королівськими судами.

Зараз правовий прецедент найрозповсюдженіший у країнах англосаксонської системи права (Британська співдружність, США). Тут поряд існує дві форми права: нормативно-правовий акт та правовий прецедент, причому правовий прецедент домінує. Закони та інші нормативні акти є лише основою для формування правового прецеденту і вирішення конкретних справ. Це дає можливість, опираючись на закони, шліфувати систему права, пристосовувати її до нових умов.

Прецедент з’являється тоді, коли за судом визнається право офіційного формулювання правових норм. В Англії – наступні правила і межі дії прецедента:

а) рішення, винесені Палатою лордів: обов’язкові прецеденти для всіх судів та для самої Палати лордів;

б) рішення, прийняті Апеляційним судом: обов’язкові для всіх судів, крім Палати лордів;

в) рішення, прийняті Вищим судом правосуддя: обов’язкові для нижчих судів.

Тобто прецедент має обов’язкову силу для всіх нижчих судів, а вищі суди зв’язані своїми попередніми рішеннями. Відповідно в англійському праві розрізняють обов’язкові та переконливі прецеденти. Останні, на відміну від обов’язкових, створюються нижчими судами та квазісуддівськими органами і є лише необов’язковими для дотримання прикладами. Англійські судді при вирішенні конкретних справа бо посилаються на вже існуючі прецеденти (деклараторний прецедент), або утворюють нову норму права (креативний прецедент). В судовому рішенні слід вирізняти ту його частину, яка містить основний принцип, ідею, вирішення справи (ratio decidendi) і „сказане між іншим” (obiter dictum). Ratio decidendi і становить правило, якого в подальшому слід дотримуватись суддям.

Прецедент характеризується казуїстичністю, він створюється на основі вирішення конкретних, поодиноких казусів, випадків; множинністю; певною неузгодженістю і невпорядкованістю. Але водночас, як децентралізований спосіб правового регулювання, він здатен враховувати особливості кожної конкретної ситуації.

Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації про них – судових звітів. В Англії з 1870 року існують такі видання, як „Судові звіти”, „Щотижневі судові звіти”, „Все англійські судові звіти”. У США щорічно видається близько 350 томів збірників судової практики. Через великий обсяг ця форма права майже недоступна більшості населення країни.

В США ставлення до прецеденту є простішим: Верховний Суд США та верховні суди штатів не зобов’язані йти за власними рішеннями і можуть змінити свою практику.

У країнах романо-германської правової системи судова практика, як правило, не виходила за межі тлумачення закону і судовий прецедент офіційно не визнавався формою права. Лише наприкінці ХХ століття за умов зближення англо-саксонської та романо-германської правових систем прецедент фактично перетворюється на джерело права у цих країнах, про що свідчать , наприклад, рішення Європейського Суду з прав людини, які набувають прецедентного значення і для країн романо-германського права [6, с.295].

1.5. Нормативно-правовий договір як форма (джерело) права та його характеристика.

Нормативно-правовий договір – це об’єктивне, формально обов’язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю двох і більше суб’єктів суспільних відносин з метою врегулювання певної життєвої ситуації, носить загальнообов’язковий характер та забезпечується державою [22, с.163].

Договір як джерело права має також тривалу історію і певне використання та поширення у сучасному правовому житті значна правотворча роль належить договору ще з часів родового ладу і процесу становлення держави. Саме тоді взаємовідносини між окремими групами людей, які склали певні роди чи племена, базувались або творились на договірних засадах, коли шляхом договірних відносин погоджувались і встановлювались певні правила мирного співжиття. Ще римські юристи вважали, що виникнення закону та звичаю обумовлене саме договором – погодженням громадян, який у випадку закону проявлявся у голосуванні, а у випадку правового звичаю – у мовчазному погодженні.

Нормативні договори використовуються у міжнародному, конституційному, трудовому та інших галузях права.

Але і в найдавніші часи, і на сучасному етапі правотворча роль договорів найяскравіше проявляється в галузі міжнародного права, тобто права, яке регулює взаємовідносини між незалежними одна від одної державами. Володіючи суверенітетом, держави не мають над собою якоїсь вищої влади, вони не мають ані спільного державного апарату, ані єдиного законодавчого органу, який би мав право видавати обов’язкові для держав правові норми, ані суду, який би з власного