Джерелами міжнародного права вважаються міжнародний правовий звичай та міжнародний договір (спільне рішення). Для виникнення і чинності цього права найважливіше значення має той факт, що держави самі визначають його необхідність та вважають своїм обов’язком підпорядковуватись і виконувати норми міжнародного права. Міжнародні договори, особливо двосторонні, за винятком суто політичних та договорів, що регулюють державні кордони, мають нормативний характер, тобто встановлюють правила поведінки. Тобто у сучасних міжнародних відносинах договори мають значення законів. Ними встановлюються точні об’єктивні норми права, які кожен з учасників договору зобов’язується виконувати, здебільшого на своїй території, стосовно другої сторони – держави – та, у відповідних випадках, стосовно громадян цієї держави.

При цьому також слід зазначити, що міжнародне право регулює найрізноманітніші проблеми, що стосуються різних галузей права – цивільного, кримінального, торгового тощо. На нинішньому етапі можна стверджувати чітку тенденцію розвитку міжнародного права, визначальним джерелом якого є договір; роль міжнародного правового звичаю, як такого, якому бракує точності змісту та юридичної оформленості, постійно зменшується.

Але договір на сучасному етапі розвитку суспільства має значення не лише у міжнародному житті. Важливу роль у регулюванні трудових відносин відіграє договір між власником підприємства або уповноваженим ним органом та трудовим колективом, тобто всіма робітниками та службовцями даного підприємства, тобто колективний договір. Важливим нормативно-правовим договором у галузі конституційного права був Конституційний Договір1995 року між Верховною Радою України та Президентом України, який діяв до прийняття 28 червня 1996 року Конституції України, будучи одночасно гарантом прийняття нової Конституції та регулюючи до її прийняття розвиток суспільних відносин.

В цілому, договори базуються на диспозитивних нормах права, тобто на нормах, що надають учасникам правовідносин самим домовитися про взаємні права та обов’язки.

У правовому житті є два види договорів: 1) договори-угоди; 2) нормативні договори (є джерелом права). Їх відмінні риси наступні:

· в договорі-угоді кожна зі сторін бажає свого результату, наприклад, договір купівлі-продажу – одна сторона бажає продати, друга купити певну річ; в нормативному ж договорі обидві сторони бажають одного – встановити спільну норму;

· в першому випадку мотиви обох сторін різні; в другому – один і той же мотив – свідомість потреби певної правової норми;

· договір-угода творить тільки правовідношення, нормативний договір створює об’єктивну правову норму.

І, незважаючи на те, що конкретний нормативний договір спрямований на створення правової норми, покликаної регулювати відносини обмеженого кола осіб, але зважаючи на значну кількість таких договорі, вони є важливою формою права не лише у міжнародному, а й внутрішньому державному відношенні [2, с.105-106].

1.6. Правова доктрина як форма (джерело) права та її характеристика.

Правова доктрина – це акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими для удосконалення законо-давства, усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові [19, с.310].

Ще найвидатніші римські юристи давали роз’яснення, обов’язкові в подальшому для судів. Протягом тривалого часу правова доктрина впливала на розвиток права в романо-германській правовій системі: саме зусиллями вчених французьких, німецьких, італійських університетів у ХІІІ-ХІХ століттях вироблялись основні принципи права. Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді посилались на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Правова доктрина не в усіх країнах є джерелом права, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку способів і прийомів тлумачення та реалізації правових норм, якими користуються правотворчі і правозастосовчі органи.

1.7. Релігійно-правова норма як форма (джерело) права та її характеристика.

Релігійно-правова норма – це акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка санкціонується державою для надання їй загальнообов’язкового значення та забезпечується нею.

На певних етапах історії людства релігійне (канонічне) право відігравало значну роль, особливо у країнах, де релігія визнавалась державним інститутом. Середньовіччя дає нам немало подібних прикладів. В церковній юрисдикції перебувала значна частина сімейно-шлюбних відносин, відносин власності і навіть кримінальних правовідносин. Внаслідок підвищення ролі нецерковних судів та правотворчої діяльності держави сфера дії канонічного права звужувалась. Наприклад, „Кодекс канонічного права 1917 року”, виданий папою Бенедиктом ХV, регулював в основному внутрішньо церковні справи. Норми, що містились в цьому Кодексі, можна було розглядати тією мірою, якою вони визнавались обов’язковими тією чи іншою державою.

На даний час релігійно-правові норми є розповсюдженими лише у традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських країнах) та у деяких країнах Африки та Латинської Америки, де ці норми тісно переплелися з правовим звичаєм, традиціями общинного побуту.

Мусульманське право значно відрізняється від всіх інших правових систем. Це одна зі сторін релігії ісламу. Суть релігії в тому, що вона: 1) встановлює догми та визначає, у що мусить вірити мусульманин; 2) вказує віруючим, що вони повинні і чого не повинні робити. Так званий „шар”, або „шаріат” („шлях прямування”), і складає те, що називають мусульманським правом. Це право вказує мусульманину, як він мусить себе поводити у